Завантажити

ІНТЕЛІГЕНТНА ДРАМА НА ТРИ ДІЇ

Пам’яті Адальберта Ерделі


ДІЯ ПЕРША

Садиба старого художника. На мольберті – незакінчене полотно. Елегантно вбраний чоловік років 60-ти з розумним і вольовим обличчям сидить у кріслі–візочку. Його ноги укриті пледом. Він тримає у руках пензлик і фарби. Сидячи пробує малювати, але це йому дається важко.

Маестро, приглядаючись до полотна: Сам себе не пізнаю… Це ж не я… Не те… Зовсім не те… (Кладе фарби на землю, важко зітхаючи). Правду кажуть, старики повинні на сонечку грітися. Творити мають молоді… Джимі! Джимі! (Кличе пса). Де ти, старий бродяго? А-а, ось ти де! ( Гладить пса). Ось так, друзяко, поволі все в мені руйнується. Маю подякувати Господу за багато гарних днів і стати землею, як усі. А де твоя подружка Джоні? Де ти її залишив, га? Зараз прийде Розі, може, принесе нам щось смачненьке.

Скрип хвіртки.

Маестро до пса: А ось і Розі. (Вголос). Мила Розі, а ми вже з Джимі вас зачекалися…

Входить Розі, жінка 35 років, вбрана просто, але зі смаком. Вона тримає в одній руці кошик, в іншій невелику картину, яку непомітно хоче приперти до будиночка.

Розі: Та я поки по базару походила, ще й Марту зустріла, наговорилися… От купила шість картоплин та шматочок сала.

Маестро: Розі, ви знову грали в карти?

Розі: Маестро, ви ж знаєте…

Маестро: Так, мила Розі, я знаю, що мої картини втратили ціну. Не треба мені нагадувати.

Розі: Любий Маестро, ви ж усе життя нас утримували… Дозвольте…

Маестро: Дозволити вам заробляти грою в карти? (Прикриває обличчя рукою).

Розі: Гаразд, я більше не буду грати…

Маестро: Мила Розі, ви купили газету?

Розі, запинаючись: Ні… Здається, вона сьогодні не вийшла…

Маестро: Дивно… Хоча у наш час не варто нічому дивуватися. Мабуть, сьогодні чергове новопридумане свято.

Розі: Та начебто – ні…

Маестро: Розі, ви не знаєте цих людей. Нові порядки диктують нові свята. Може, сьогодні День зеленого салату або День перемоги над анахронізмами.

Розі: А ви малювали, Маестро?

Маестро, махнувши рукою : Пробував. Та, схоже, що мій час у малярстві минувся…

Розі: Не кажіть так, Маестро! Ви ж знаєте, що ви – першорядний художник.

Маестро: Був, мила Розі! Був!... До речі, а ви знаєте, чим я тепер займатимуся?

Розі: І чим?

Маестро: Я буду філософствувати! А чого ви усміхаєтеся? Ось вже й зошит підготував. Так його і назвав: «Мої думки». Бачите? (Показує).

Розі: Любий Маестро, у вас уже ціла полиця таких записників!

Маестро: То були мої спогади, а тут будуть думки. Бо все, що залишається після нас, належить вічності!

Розі, розуміюче посміхається: А-а!

Маестро: Ми ще з вами, мила Розі, заживемо! От побачите! Між іншим, чому ви нічого мені не кажете за картину…

Розі, стараючись собою затулити принесене полотно: Яку картину?

Маестро: А ту, яку ви хочете від мене сховати… Кажіть, мила Розі, не бійтеся! Життя так мене било за останні роки, що я готовий до будь-яких сюрпризів. Якщо я не помиляюся, це мій «Натюрморт зі склянкою води». Її навесні забрав від мене Розенберг.

Розі, підходячи до Маестро: Так, милий Маестро… (Бере його долоню в руки). Він повернув картину…

Маестро: Повернув? Як це зрозуміти?

Розі: Сказав, що вона йому розподобалася…

Маестро, закашлюючись: Але це нечувано! Як розподобалася? Він цілими днями оббивав мій поріг, вимолюючи яке-небудь полотно.

Розі: Це було раніше. Коли…

Маестро: …Коли я ще був знаменитий. Ви на це натякаєте, мила Розі?...

Розі ледь чутно: Так…

Маестро, насупившись: Я хочу знати, що цей негідник вам сказав. Дослівно!

Розі благально: Маестро!

Маестро: Я вас прошу!

Розі: Сказав, що… йому неприємно її… бачити. Навіть… за шафою.

Маестро, заплющивши очі: Дякую, мила Розі.

Розі після паузи: Я піду зготую вечерю. Сьогодні у нас королівська гостина: печена картопля.

Маестро, пробуючи усміхнутися : Так, мила Розі. Сьогодні – у нас свято. А завтра… Я вимагаю, аби ви завтра поміняли цей натюрморт на харчі. Я не хочу, аби ви більше грали в карти на гроші.

Розі: Як -- на харчі?

Маестро: Не вмирати ж нам з голоду!

Розі: Але ж ви знаєте, що ваші роботи – унікальні…

Маестро: В іншому житті, мила Розі. В іншому житті!

Розі: І що я за картину проситиму?

Маестро: А що дадуть… Бідність не знає ганьби.

Розі, опустивши голову, заходить у дім.

Маестро, про щось зосереджено думаючи, кволим голосом: Джимі, старий волоцюго, де ти? Ходи, друзяко, ходи! Хоч ти то мене не зрікся, га? (Убік) Цей негідник ще шкодуватиме, що повернув картину. І висітиме вона у музеї. І кожну з тут записаних думок (трясе зошитом) уважно вивчатимуть дослідники. Усе це буде. От побачиш, Джимі! Побачиш! (Бере ручку. Задумується). Людина народжується безмежно шляхетною. Чому ж протягом

читати