Завантажити

тут три місяці, а ніколи цього куточка не помічав! А як вам ці білі скелі навпроти? Уявляєте, як вони гратимуть на полотні посеред темної води?

Женев’єв, простягуючи долоню: Ну що ж, частину виручених грошей за пейзаж – вашому провіднику.

Альберт, сміючись: Хоч усі, мила Женев’єв!

Розкладає мольберт і готується до малювання.

Женев’єв сідає на траву.

Альберт: Учора при місяці я бачив трьох сарн, які прямували до потічка. Мені здалося, що я – у раю… Після Парижа тут все набагато барвистіше, настільки внутрішньо багате, що мені часом здається, ніби це все Господь створив для…

Женев’єв: Для кохання?! Тобто я хотіла сказати -- для малювання?

Альберт, не чуючи: Ніби Господь це створив для мене…

Женев’єв розчаровано: Справді?.. Гм… Милий Альберте, мушу вам зробити комплімент.

Альберт, почавши малювати: Ого! І який?

Женев’єв: Ви неймовірно талановитий… Учень.

Альберт, зупинившись: Гм… Це ви про що?

Женев’єв: Про вашу французьку. Здається, це ваша четверта мова?

Альберт, усміхаючись: Шоста.

Женев’єв: І чому Бог дав одній людині стільки талантів?

Альберт: Не перебільшуйте, Женев’єв! З такою милою учителькою можна опанувати навіть вищу математику.

Женев’єв: Вашим портретом захоплюються усі наші гості. Тільки й чути від них: «О, Женев’єв! Хто вас так розкішно намалював?!». А Анрі Жаме сказав, що давно не бачив такого вдалого портрета. А він знає, що каже.

Альберт: Я тільки передав вашу вроду. Повірте, що оригінал набагато довершеніший.

Женев’єв, червоніючи: Хіба?.. (Дивиться на себе у воду). А можна вас про щось запитати?

Альберт: Звичайно, мила Женев’єв.

Женев’єв: А ви маєте… Друзів?

Альберт: Ясна річ! І знаєте, хто мої найкращі друзі?

Женев’єв: Хто? Художники?

Альберт: Ні, водяні павуки.

Женев’єв підхоплюється, озираючись: Павуки?!

Альберт: Ага.

Женев’єв: А що – кращі створіння вам у житті не траплялися?

Альберт: А ви коли-небудь бачили, як павучки граціозно веслують по воді? Дивіться, Женев’єв! (ловить щось рукою у траві). Коник-стрибунець приніс нам важливу звістку. (Показує кулак із затисненою всередині комахою). Ану розкажи нам, братику, що тебе привело до нас? (Прикладає кулак до вуха).

Женев’єв: Як можна бути таким дитячим! Ви якийсь дивний, Альберте! Я ще таких не зустрічала. (Звішує ноги зі сцени).

Альберт, випускаючи коника: Не застудіться Женев’єв! Річка в таку пору оманлива.

Женев’єв: Та що ви, мій переживальнику! Вода така тепла-тепла!.. (Махає ногами). То що вам розповів ваш зелений приятель?

Альберт: Він попросився додому. У нього сварлива дружина і дев’ятеро маленьких діток, які хочуть постійно їсти.

Женев’єв: Ех, важко бути коником... Ліпше вже водяним павуком. (Щось ловить у воді) Утік…Краще розкажіть мені про своє мистецтво. Для чого ви малюєте? Що хочете сказати своїми картинами?

Альберт зупиняється: Я хочу малим сказати багато.

Женев’єв: Це кажуть усі.

Альберт: Ні, всі ці сучасні течії плутають простоту, проціджену крізь знання, з примітивністю, яка базується на незнанні.

Женев’єв: Оце так пояснили!

Альберт: Серед тисяч художників, які живуть у Парижі, навряд чи знайдеться кілька великих. Я повністю розчарувався.

Женев’єв: У Парижі?

Альберт: Ні, в своїй епосі… Ми зайшли в тупик.

Женев’єв: Дуже оптимістично… І чому ви тоді малюєте?

Альберт: Просто я люблю кольори. Я живу сонячними променями. Мені здається, що ми повинні вчитися не у великих майстрів, а від квітів, метеликів, пташок. Не розумію тих, хто малює печаль. Адже в житті й без того вистачає смутку. Вже той факт, що кожен із нас коли-небудь помре, робить наше існування трагічним. Тому не потрібно творити сум ще й у мистецтві. Адже сонцю однаково: світить вона на мерця чи на гарну квітку. Треба усміхатися, споглядаючи і радість, і смуток.

Женев’єв корчить радісну гримасу: Щось я не помітила у вас занадто великої радості…

Альберт: Це внутрішній спокій, мила Женевєв. Гармонія із собою і довколишнім світом. Одного разу мені довелося летіти літаком у дощ. Пілот скерував літак вище -- і дощу начебто й не бувало. Так само і я: намагаюся обійти все те, що може зробити життя сумним. Тому й не люблю трагедій у мистецтві.

Женев’єв: Але радість належить секунді, а страждання – вічності.

Альберт: Так. Тому й визнаю, що трагічне є найглибшим виразом людської душі.

Женев’єв, щось записуючи: Ви часто суперечите самому собі. Стверджуєте істину і водночас доводите протилежне.

Альберт: А життя і є суцільною суперечністю. Не треба надавати цьому значення, Женев’єв. Адже все, що довкола нас – усього-на всього сон. Позичений короткий сон, який ми проживаємо.

Женев’єв: Ви – дивак, Альберте! (Зітхнувши). Хоча мушу зізнатися, що доволі милий.

Підіймається, щоби подивитися картину.

Женев’єв: О, ви вже так багато намалювали? Ви дуже швидко малюєте!

Альберт: Так, я можу написати портрет за дві години.

Женев’єв: А мене малювали кілька днів! Невже я така… складна?

Альберт: Та ні! Я хотів

читати