Завантажити

африканський птах страус, ховати голову в лози. Слова наші, коли вони щирі, мають стати нашими ділами, і судитимуть нас люди по ділах наших. — Леся Українка закінчила, проте не сідала. — Давно я не промовляла в цім залі, — додала по паузі, — а коли вже зібралася з духом, то хочеться і прочитати дещо...
Упала тиша. Леся втопила погляд у плетиво гілок за широким вікном і спроквола почала:
Де тії струни, де голос потужний,
де теє слово крилате,
щоб заспівати про се лихоліття,
щастям і горем багате?
Щоб понесли се приховане в мурах
геть на просторі майдани...
Голос потроху набирав сили:
...щоб переклали на людськую мову пісню, що дзвонять кайдани? Єрусалим мав свого Єремію, що голосив серед поля;
чом же свого Єремії не мав наша зруйнована воля?
Він уже дзвенів, очі зі спокійних, замріяних стали вогнистими.
Полум'ям вічним на жах всім нащадкам Дантове пекло палав...
Вона вдихнула на повні груди і кинула:
...пекло страшніше горить в нашім краю, — чом же в нас Данта немає?
Оплески бризнули, хвилею вдарили в стіни” у двері і попливли над верхів'ями Ботанічного саду, золоченими банями Володимирського собору... Разом з ними, назустріч багровим променям, що ткались на заході, линув тонкий, насталений голос:
Гей, блискавице, громова сестрице, де ти? Розбий злії чари! Хай ми хоч раз заговоримо громом так, як веснянії хмари!
Х
РЯДКИ З ЛИСТІВ
...А здоров'я тим часом, хоч і не здавало зовсім, все ж вимагало зміцнення. Лікарі наполягали продовжити лікування, щоб закріпити набуте... Отже, знову: Sаn-Rеmо, Villа Nаtаlіа.
Любі мої! Учора ввечері приїхала я в Сан Ремо... У Львові пробула тільки один день і дві ночі, зате аж чотири — у Відні. Жила в брата і братової Кобилянсь-кої... Записалась у бібліотеку (будуть сюди посилати книжки), запевнила собі посилку безплатну газети Цайт, куди мене запрошено співробітницею, була у писательки Dеllе Gratie, ну, словом, усе що треба, справила... В середу рано виїхала... В Мілані спинилась, щоб записатись в бібліотеці італьянській... в Генуї переночувала. І отож о 5 годині вечора була тут. Тут літо ще куди не скінчилось, і всі мешканці Villa Nаtаlіа возяться в саду, копають, садять, поливають.
2 листопада 1902 р.
Лілеїнько моя!..
Тут мене прийняли по-рідному... Я таки дуже рада, що маю таке добре пристановисько. Хата у мене торішня (найліпша в домі, надвірних робочих кабінети аж три — над морем, в саду і на найвищім балконі).
...Я зважилась, і вийшло, що на 3 кіло менше важу, ніж до виїзду звідси. Проте, вислухавши мене, лікар сказав, що в легких нема хрипу, тільки ще певна слабість дихання... Зрештою, почуваюся добре і маю енергію, а се найголовніше. До роботи ще навсправжки не бралась...
4 листопада
...Відсилаю Вам, з подякою, позичені книжки, бо вже скористала з них, — саме оце викінчила статтю про Конопніцьку для “Мира божьего”... В яку Ви сумну струну вдарили в своєму “Із дневника”!..
До Ів. Франка, 23 грудня
Дільнику мій дорогий!..
Отримала вчора і я листа від Оксаночки... Я їй зараз написала... Кличу її до себе в гості. Вона, може, й приїде... тільки все ж має ще бути “обсуждение вопро-са”, той фатальний період для нервів всієї нашої родини”.. Оксана згадує, що... хотіла остатись на перші дні свят в Запрудді ради ялинки для запрудських дітей, але мама (вона ж була в Запрудді) “обідилась за такий замір... “Історія нас учить, що вона нічого не учить!.. Знов ті самі “обіди замість нормального відношення до здоров'я і волі своєї дитини!
Мама писала мені пару разів... Мені прикро, що раз у мами пробилось якесь несправедливо напасливе відношення до Кльоні. Воно, власне, було замітне вже й в останні дні перед моїм виїздом, уже тоді у мами був неприємно холодний вираз в його присутності, одвертання очей, відповіді крізь зуби, накривання себе газетою або книжкою і т. н. “симптоми”, либонь, добре знайомі тобі. Се вже, я бачу, починається “ревность материнська”, але все одно, може, тій ревності буде далі ще більше поживи, а свого відношення до Кльоні я не зміню, хіба що в напрямі ще більшої прихильності...
Чи пише тобі Кльоня?.. Справи його в Тифлісі пішли дуже неважно, і йому знов приходиться дуже задумуватись про той “хліб насущний”...
29 грудня
...Якось я читаю в “Ділі” про депутацію черновецьких русинів... до о. Воробкевича з нагоди дарування йому цісарського ордена. Може, воно на австрійські звичаї інакше виходить, але нам, українцям з Роси, то дуже чудно і навіть прикро здається... бо в скільки-небудь ліберальній пресі у нас навіть не споминають про всякі офіціальні “поступки” писателів, та правда, що у нас порядні писателі не дуже-то й отримують ордени. Та, здається мені, і австрійським українцям нема чого так уже тішитись, аж до урочистого святкування, коли те правительство, що, властиве, за ніщо їх має, кине якийсь там орденчик “з ласки на

читати