Завантажити

товаришко, і я така ж, як усі. От тільки вогонь, що палає в моїй душі, можливо, й сильніший. То це вже залежно від самої людини, одна згоряє швидше, інша повільніше.
...Над Гадячем прозорими хвилями спадав тихий вечір. Яких тільки слів не чув він з тої розмови! Яких не наслухавсь речей!
IX
На початку вересня Леся Українка повернулася до Києва. Місто жило новиною: 18 серпня, ввечері, з Лук'янівської в'язниці втекли всі арештовані іскрівці.
Друзі розповіли подробиці: втеча готувалась давно. Ув'язненим вдалося передати мотузки для драбини і якірець, яким вона мала вчепитися і триматися за стіну. Один з арештованих, аби дезорієнтувати варту, щодня горланив: “Караул!” Спочатку наглядачі кидались на крик, а пізніше звикли, не стали звертати увагу. Політичні, або “політики”, як їх називало тюремне начальство, оскільки їх було дуже багато і вони не вміщалися в камерах, допізна, навіть після зміни караулів, гуляли в дворі.
18 серпня, о дев'ятій вечора, іскрівці один за одним перебралися через стіну і розбіглися по заздалегідь умовлених явках.
Новицький, — він, виявляється, того вечора гуляв на весіллі, — мало не збожеволів, коли йому про це повідомили. Особисто примчав до в'язниці, але — шукай віт-ра в полі. Втікачів уже й слід прохолов. Ні того дня, ні пізніше, як не старалися, не знайшли жодного. Тисячі золотих карбованців, витрачених генералом-невдахою на арешт іскрівців, мов у воду впали... А скільки галасували навколо майбутнього процесу! Подейкували, що Новицький уже й дірочку провертів було в мундирі для ордена...
Втеча іскрівців ще раз засвідчила одностайність соціал-демократів, які мобілізувалися, готуючись до Другого з'їзду партії, давали відсіч усякого роду радикалам, лібералам, примиренцям та угодовцям, що гуртувалися під вивісками “української демократичної” та “робітничої української” партій.
За дорученням комітету РСДРП Лариса Петрівна написала кілька листівок, в яких викривалися намагання обмежити український соціал-демократичний рух вузькими національними рамками.
На одному із засідань Літературно-артистичного товариства, після реферату Читадзе про поезію нової доби, розгорілася гостра полеміка. Виступив критик Єфремов, почав валити до одної купи символістів і декадентів.
Особливо не сподобалися критикові писання Коби-лянської — її було поставлено в залежність і від німецької і від французької літератур, зведено нанівець всі щонайкращі твори письменниці.
Це вже було занадто. Коли ж під час перерви котрийсь із москвофілів єхидно кинув: “Чи не краще після цього взагалі перекреслити малоросійську літературу?” — Ларису Петрівну обдало жаром. Вона тут же, незважаючи на материне стримування, різко відповіла на репліку, а коли знову зайшла до залу, одразу попросила слова.
— Хотіла б я знати: з якого це часу нашу літерату ру, наших літераторів прийнято вважати залежними? — спитала. — Чи не від Котляревського? Не од Шевченка? Франка? І взагалі: навіщо вигадувати те, чого немає насправді? Нашій літературі, як і всякій, властиво постійно шукати. А в шуканнях завше знаходиться і краще, і гірше. Це вже клопіт історії, власне, критики, розібратися в тім.
Зал зосереджено мовчав. Правда, на передніх лавах помітне було нервування, проте ніхто, очевидно, зважаючи на загальну увагу, не насмілювався порушувати спокій. Нащо вже молодь, гальорка, яку завше доводилось закликати до порядку, і та була сьогодні якась терпеливіша.
— До речі, — говорила Леся, — декадентство і символізм були породженням філософії регресу, занепаду, автори і проповідники якої галасували про неминуче виродження світу. Нам це не загрожує.
Залом прокотився шелест.
— Так, так, — підкреслила Леся, — історія невпинно рухається. І рухається не назад, а тільки вперед і вперед...
— Це агітація!
— Не заважайте!
Зал шумів. Голоси, думки ділились — двоїлись, троїлись...
Нараз поміж рядів виросла кремезна постать Старицького.
Михайло Петрович — один із засновників і керівників товариства — був чи не найавторитетнішою в ньому людиною. Тому-то, коли він підвівся, гамір затих.
— А на якого ж дідька ми тут збираємось, коли не можна висловити своїх думок? — просто і виразно, під схвальні вигуки молоді запитав Старицький. — Говоріть, Ларисо Петрівно... А кому невисидки, нехай біжить.
— Хтось тут закинув мені агітацію, — вела далі Леся. — А невже ж таки маємо бути сліпими й глухими до всього, що робиться в світі, чим живе люд? У всякі часи, у всіх державах поети були з народом, прорица-ли, мов одержимі. Такий наш фатум, що мусимо, коли е в тому потреба, гукати на майданах, сталити слово, щоб було крицеве, творити пісню — як промінь, що провіщає новий, світлий день.
Гальорка лунко зааплодувала. Заплескали в долоні Читадзе, Михайло Петрович, Лисенко, Квітка, що сидів поруч старого Косача та Людмили Старицької.
— І коли такий уже фатум співців, то нічого його цуратись, нічого, мовби той

читати