Завантажити

Волю окропіте.
— Спасибі вам, сестро. Сердечне спасибі. — Леся потиснула руку Етель. — На любов ми відповідаємо любов'ю. Не здивуйтеся, коли знайдете в моїх поезіях щиру до вас прихильність. Я теж усім серцем люблю вашу славну країну, її легенди, котрі навіяли мені не одну хвилюючу тему. І ваша мова мені близька...
— Я глибоко зворушена вашими словами, — сказала Етель — Знайомство з вами, як і багатьма вашими співвітчизниками, є для мене сонячний промінь після густого туману. Бережіть себе. Я зовсім не закликаю до безділля ради особистого спокою, ні, нехай ваша пісня летить на всі світи, але не забувайте: співці, навіть у такого народу, як ваш, з'являються не щодня.
Попереду завиднілися кілька рибальських хижок. Вони стояли внизу, над самісіньким морем. До них було зовсім близенько.
Доріжка звивалася попід скелею, спускаючись все нижче й нижче.
— Коли я працювала над “Оводом”, — розповідала Войнич, — один старий гарібальдієць водив мене своїми стежками. Дивне почуття охоплює? Ідеш і ніби відчуваєш чиюсь присутність.
— Так я колись у себе на Волині самотою бігала вночі до лісу, щоб побачити мавку.
Вони опинилися біля висілка. Дужче запахло водою, під ногами зашаруділа галька. Коло баркасів поралися рибалки. Одні перекидали в кошики вилов, інші розвішували на кілках довжелезні бронзуваті сіті — наче перебирали волосся русалок.
Звідкілясь потягло димом. Лариса Петрівна оглянулася: біля одної з хижок, прямо надворі, жінка готувала вечерю. Під казаном курилось невеселе багаття. Стара ворушила вогонь, дмухала на нього, а він лиш пирскав іскрами і ще дужче димів, запинаючи журливе жіноче лице...
Чомусь згадалися такі ж висхлі обличчя, — там, у Колодяжнім, у Зеленім Гаю... обличчя матерів. І дим, який щорання і щовечора туманив чистий погляд їхніх ясних очей, змивав рум'янець з їхніх щік... “Яка ж це чужина? — в думках запитала сама себе Леся. — Ті ж вантажники — я бачила їх в Одесі, в Петербурзі, ті ж злидні і той же дим, що білить лиця і чорнить одежу...”
Вони прощалися наступного дня. Невеличкий хиткий пароплав, що мав доставити Войничів до Пізи, був готовий відчалити. Трап давно прибрали. Альбіна Бізі, Леся і тіточка, яка теж прийшла провести, а заодно й познайомитися з Войничами, зрідка перемовлялися з тими, що стояли на палубі. Альбіна просила Етель неодмінно про щось довідатись і написати їй, а Лариса Петрівна не без смутку дивилася на нових своїх приятелів. Як добре, що вона зустріла цю жінку! І як зле, що так швидко доводиться розлучатись...
Пролунала команда, пароплав поволі почав одходити.
— Зоставайтеся здорові! — по-українськи гукнула Етель.
...А меви плакали у мерехтливім плетиві сонця, моря й повітря, випрошуючи собі поживи...
VIII
А в Києві тим часом ішли поголовні арешти. Жандармський генерал Новицький одержав суворий наказ ізолювати всіх організаторів масових демонстрацій, а головне — агентів “Искры”. Власті ніяк не могли збагнути, звідки береться ця газета, яким чином проникає в робітничі маси, — адже друкувалася вона за кордоном. Ясно було одне: в місті працює досить активна група її розповсюджувачів, кореспондентів, десь є сховища, явки і, зрештою, особа, яка координує всю цю роботу.
Після впертих шукань, на які було кинуто значні сили й кошти, поліції пощастило натрапити на слід. Цьому значною мірою сприяла безпечність Крохмаля (Красеня) — одного з київських агентів “Искры”. Людина, як з'ясувалося пізніше, нетвердих революційних переконань, він, запаморочений першими успіхами, проявив непростиму благодушність — почав виступати на диспутах, нерідко посилаючись на газету, чим і привернув до себе увагу. Поліція встановила за ним і за будинком, де мешкав, негласний нагляд і незабаром переконалася, що має справу не з рядовим працівником. До Крохмаля сходилося чимало ниток, що зв'язували редакцію “Искры” з її агентами. А раз так, міркував Новицький, значить, цій людині відомі і явки, і багато дечого іншого. Треба тільки вдало накрити її.
Навколо Крохмаля закрутилися нові “прихильники”. І поки він їх розкусив, ті встигли вивідати далеко більше, ніж навіть сподівалися. Новицький аж руки потирав од задоволення. Ще б пак! Його люди нишпорять по всіх усюдах, вишукуючи іскрівців, а вони, виявляється, майже всі їдуть до Києва. Яка сміливість!.. Яке нахабство! Проводити конференцію перед очима поліції!.. Розрахунок, видно, на несподіваність. Мовляв, хто припустить, що вони зібралися саме тут, у центрі.
Зрештою, дошукуватися мотивів, порпатися в різних здогадках, припущеннях, коли рибка йде в невід, — марна трата часу. Тут треба діяти.
Новицький сам узявся керувати операцією, заздалегідь обставив усе так, щоб жоден іскрівець не міг вислизнути з його рук. 22 лютого поліція спокійно пропустила в будинок, де мала відбутися конференція, всіх, хто туди заходив, а потім зненацька вдерлася й арештувала.
Іскрівці ще не знали такого масового одночасного провалу. В пазурі

читати