Завантажити

Етель прогулювалися містом. Денна спека вже спала, і Сан-Ремо ожив знову. Із санаторіїв, розкішних особняків, будинків і халуп, що нерідко тулилися навіть у центрі, виповзли аборигени й приїжджі, “власть імущі” і люмпени. Вони пливли в однім людськім плаві — модно одягнені, са-мовдоволені і скривджені життям, ситі й напівголодні. З вулиць і курних покручених вуличок брели на набережну. Тут потік був найгустіший, бо кожний поспішав саме сюди, до моря, ніби мав неодмінно вклонитися його величній красі. Загорілі до чорноти хлопчаки сновигали поміж дорослими, пропонували букетики прив'ялих гвоздик чи пом'ятих, очевидно десь крадькома нарваних, ірисів, канючили в іноземців недокурки сигар, коробки з-під них чи ще якусь зайвину. Мішались люди, мішались мови.
Море дихало прохолодою. Біля одного з причалів погойдувалося величезне, певно океанське, судно. Зграї крикливих чайок вилися навколо нього, на льоту спритно вихоплюючи з води різні покидьки. Трапом, спущеним з корабля, безперервно снували вантажники в широких, брудного кольору блузах. Вони то зникали в трюмі, то, похитуючись під важкою ношею, виринали звідти і один за одним понуро брели на берег.
— Факіно, — задумливо мовила Войнич. — В їхніх зігнутих постатях я бачу приреченість, вони викликають в мені якийсь невимовний жаль. Звичайно це колишні ув'язнені, каторжани... колишні люди.
Шби на підтвердження її слів, з-за довжелезного дерев'яного складу, куди вантажники зносили лантухи, вийшов, ледь тримаючись на ногах, п'яний факіно. Чорним замащеним беретом він раз по раз витирав спітніле обличчя, заточувався з боку на бік, штовхаючи перехожих, і бурмотів якусь пісеньку.
Забачивши двох рослих жандармів, факіно примовк, спробував випростатись, проте ноги його не слухались, і він захитався ще дужче. Жандарми підійшли, звично підхопили його під руки й поволокли.
— От і розвеселився, сердега, — поспівчувала Леся. А меви плакали, випрошуючи собі поживи... А трапом важко ступали натомлені ноги, і він вгинався, поскрипував — так само жалібно...
Вони взяли фіакр і поїхали за місто. Тут було тихо. Терасами спускалися до моря закучерявлені дикими оливами гори. Подекуди на рівнинках палали маки, кривавили землю, на скелях золотився дрок. Пахло морем, полином, що густо ріс між камінням і робив його ще сивішим.
— Як тут гарно! — на повні груди вдихнула Леся цілюще повітря й закашлялась.
— Коли мені важко або тривожно на серці, я завжди звертаюся до природи, — сказала Етель. — Вона мій вірний розрадник.
— І я завдячна їй усім, що маю найкращого. З любові до натури народилися мої найперші поезії. Шкода, що вам не довелося побувати на Україні.
— Не пощастило. Проте країну Дніпра я знаю й люблю... — І зовсім неждано, трохи плутаною вкраїнською мовою Етель спокійно продекламувала: — “Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть...”— і глянула на Українку променистими очима.
Лариса Петрівна стояла зачарована. Аж ось куди проникло Тарасове слово! Та й як же гарно, мелодійно звучить воно в устах цієї милої англійки!
— Не дивуйтесь, — промовила Войнич. — Шевченка я люблю, як і Бернса чи Шеллі.
— Заждіть, шановна, — не втрималась Лариса Петрівна. — Відкіля ж ви знаєте нашого Тараса Григоровича?
— Дивно було б, якби не знала, — відповіла Войнич. — Степняк багато мені про нього розповідав. І читав. Шевченко був його богом.
Вони неспішно йшли розчищеною поміж уламками скель дорогою. У травах та бур'янах дзвінко стрекотіли цикади, легкий вітерець матляв сріблистими полинами, бадьорив потомлені міською суєтою серця.
— І мови української вчив теж він? — Лариса Петрівна не зводила з Етель погляду.
— Так. Я вельми вдячна Сергію Михайловичу за те, що поріднив мене з вашою мовою, вашими чудовими піснями. Героїчна і така трагічна історія України викликає в мені ще більше бажання допомагати у вашій священній боротьбі. Я дуже шкодую, що не все намічене вдалося і вдається здійснити. Ви мене розумієте, Ларисо Петрівно?.. Зі смертю Степняка наше діло підупало.
— Його підхопили, дорога Етель. На місці загиблих стали сотні нових борців. До речі, брат отого страченого при вас у Петербурзі Ульянова — Володимир Улья-нов — один з найпопулярніших марксистів Росії. Навколо нього гуртуються нині кращі сили російської соціал-демократії.
— Такий народ повинен мати свого Месію. Я ще раз можу повторити сказане: я вірю в краще майбутнє вашої вітчизни.
Мимо пройшли кілька рибалок. Від них різко пахнуло сіллю, морськими водоростями і тютюном. Чоловіки привіталися, зникли за поворотом дороги.
— Вже кілька років я перекладаю Шевченка, — вела далі Войнич. — Адже в Англії мало хто знає його.
— Ви маєте “Кобзаря”?
— Ні, я маю лиш збірочку його заборонених віршів. її видали руські друзі в Женеві. Невеличка, тоненька книжечка... Та яка сила! Яка полум'яність! Музика вірша!
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю

читати