Завантажити

своїми ідеями, — сказав, — готовтесь на пструги. Погода ніби стоятиме, — окинув поглядом небо, — підемо на лови.
Пізнього вечора, розпрощавшись з Франком, Лариса Петрівна сіла докінчувати листа Кобилянській. Лист виходив довгий. Та і як його кількома рядками розраяти ту людську тугу? Як помогти ніжному лотосовому квіту, аби не в'яв, не марнів?.. Ольга, мабуть, помиляється. Не може ж Маковей одружуватися на зло їй. Зрештою, як би там не трапилось, а вона не має права впадати у відчай...
Чиєсь горе розворушило і її власне. У розчинене вікно дихала ніч, смужка неба мерехтіла дрібними зорями. “Мріє... за що мені ти журбою великою очі і серце покрила?.. Чуєш-бо, мріє? Таж ми вже навік розпрощалися, гострим ножем розрізнились... Не докоряй мені, мріє загублена, і не хились надо мною!..”
Пише, що хотіла б не дожити до того весілля. О, як люди інколи необачно розкидаються словами! Замість того щоб стати над усім, — катують себе, проклинають. От і вона, Ольга. Що мала б вигартувати себе на цім огні, — ламається. Ніби не знає, що все на світі минуче, зостається одна лише суть.
Однак що слова? Була б вона тут, посиділи б разом, послухали, як виграє Черемош... Помовчали б. А вдень рознесли б свою журбу по крутих плаях, пустили б на вітри легкокрилі...
Ніч була. Пізній місяць як млинове коло. Темні обриси гір. І приємна самотність. Коли спогади витають довкола прудкими роями, не дають заснути, коли думається легко-легко...
Форель, чи як її називають гуцули, пструги, — риба переважно гірських річок. Удень, коли сонце стоїть в зеніті, пструги дрімають, забившись у корчі, під каміння, а вранці, увечері шугають супроти потоку, шукаючи їжу. Ловити їх важко, що, власне, й принаджує рибалок, зате на смак вони напрочуд добрі.
Вибралися опівдні, коли сонце почало сідати і на долини впали тіні. Франко роздав чоловікам знаряддя, для себе взяв сак. Лесі вручив позиченого в господарів кошика. Ішли, не поспішаючи, час од часу знаходячи привід посміятися. То Іван Якович розповідав якусь пригоду, то Кульчицький жартома допитувавсь, як це Ольга Федорівна відпустила його одного до Буркута, на що Франко відповідав коректно, але дотепно.
— Коли вже мова про жіноцтво, — сказав, — то слухайте, яка трапилась зі мною придибашка. Іду оце недавнечко селом, а назустріч мені газда. “Слава Ису”. — “День добрий”, — кажу. Балакаємо про се та про те, а він і питає: “То ви оце й нас усіх спишете?” — “Авжеж”. — “І, кажуть, всякою нечистою силою інтересуєтесь?” — “Інтересуюсь, бо без того справдешнього вашого життя не вийде!” —“Ая, ая, — зрадів, — то прийдіть, прошу вас, до мене, увидите, що за єдна моя жінка. На всій Гуцульщині такої чередниці не знайдете”.
Іван Якович ішов попереду. Важкувата хода, трохи зігнута постать. На плечі — сак... Взагалі, чим більше Леся придивляється, тим більше бачить у ньому рис робітника. Постав його зараз до машини — спокійно, упевнено зладить з машиною, сівачем ніби весь вік те й робив, що засівав ниву. “А воно й справді, поду мала, — вічний сіятель. Сіятель правди, добра..”
А він, користаючись перервою в жартах, мугикав уже якусь мелодію, з котрої незабаром пробились слова:
Не по правді жиє
Чоловік з жоною.
Леся згадала: вона ж знає той мотив, це Франкова улюблена.
Ой там за горою,
Там за кремінною
Не по правді жиє
Чоловік з жоною...
Журлива пісня. Як і сама жіноча доля.
Ой мужу мій, мужу,
Не бий мене дуже...
Як це по-тутешньому називають жінок?.. Ага, челядь! А на Волині челядь — худоба...
В мене тіло біле —
Болить мене дуже.
Пусти мене, мужу,
В вишневий садочок,
Най я собі урву
Рожевих квіточок.
А ще челядь наймити та прислуга.
Ой урву, урву,
Та й пущу на воду:
Плини, ружо-квітко,
Аж до мого роду...
Гірка ж твоя, жінко, доля, коли такі сумні про тебе
пісні...
— Далі не йдемо, — зупинився Франко і почав роззуватися.
Місцина гарна: з низькими берегами, спокійними
плесами.
— Ідіть он туди, вище, — показав чоловікам Іван Якович, — а я в оцих ямах попробую. — Він підкачав штани, зайшов у воду і почав шарити саком. Попадалась дрібнота. Франко обережно витрушував її назад, примовляючи лагідно:
— Пливіть, пливіть, біднички...
Та ось за якимсь разом у саку забилася чимала сріблиста рибина. Вона звивалася, намагаючись порвати тонкі тенета.
— Ну, ну, не дурій, — засяяв майже дитячою усмішкою Франко. — Попалася — сиди нишком. — Він підняв поперед себе сак і, тримаючи його обіруч, почалапав до берега.
Підбігли Квітка й Кульчицький.
— А що! Глядіть-но, як треба ловити, — кольнув їх.
— Так ви ж саком! І одна рибина — це ще не риба!
— Є одна, буде й друга. А пструг добрячий! Фунтів, певне, два. — Іван Якович узяв рибу за зябра, підняв. — Довгенько ж ти мене, бідашечко, ждала. — Намилувавшись, кинув її до

читати