Завантажити

— Веред, веред! Дідько вперед!
Малеча бігала навколо воза, двір сповнився галасом.
— Андрію! Гов, Андрію! — покликав Іван Якович найстаршого. — А ходіть-но на вулицю та й кричіть там.
— Будьте тихо! — обізвався суворо й Проць. Дітвора через перелаз повалила на вулицю.***
— Люблю порати сіно, — сказав Іван Якович. — Аби не воно мені пахне, а сама та робота.
— Тобі б газдою бути, — мовив Гнатюк.
— То ніби що? Хліб робити умію, лемеші кувати — теж умію... Гадаєш, не впорався б! Ого!..
— А все ж?
— Прецінь маю стояти коло того діла, з котрого найбільше зиску моєму народові. Підійшов Мітчук.
— Сідайте, газдо, — посунулася Лариса Петрівна, даючи місце на верстці. — В ногах правди немає.
— Скажіть, де вона є? — піймав її на слові господар. З глибокої кишені дістав шкіряного кисета, набив люльку, що й досі стриміла в зубах. Сів.
— А ви шукали її, газдо? — підхопив Гнатюк. Селянин розкурив люльку, затягнувся, крекнув.
— Чей, і не я, а були легіні, — відповів. — Довбу ш он усю як є Чорногору та й Гуцульщину нашу сходив, а й то не видів її, тої правди. Був гуцул забитий, загуканий, таким і зостався. Як рубав скарбові ліси та перся дідькові в пельку, ганяючи плоти, то так воно, чуєте, й досі. Хіба що данина зробилася тяжча.
— А скажіть, вуйку, — обізвався Квітка, — чому з-поміж ваших так багато пияк?
— Тому й багато, тому й п'ють, — не задумуючись, зітхнувши, відповів Мітчук.
— Маєте рацію... пильно підмітили, — підтримав Климента Васильовича Франко. — Це страшне лихо гуцулів. Є такі, що послідню вівцю за горілку віддасть. Потім бійки.
— Ая, — ствердив Мітчук, — від горілки до бійки ру-ков подати. У гуцула кров гаряча. Махне один другов топірцем, скалічить або й заб'є— вже й біда! А той тому мстить... Так і жиємо.
Сонце сідало за лісисті верхи. Пурпуровою загравою палали засніжені шпилі далекої Чорногори. Мітчук летів туди негаснучим поглядом горця — ніби там, на високих кичерах, і досі гуляли вільні, як птахи, і горді, мов буки. Довбу шеві опришки; ніби то не захід горів, а полум'яніла на півсвіту розпалена ними гігантська ватра...
Гуцул одірвав погляд, натис на очі крисаню, устав.
— Піду, маржину час порати. Підвівся і Франко.
— Ви, Лесю, коли збираєтесь у дорогу? — спитався.
— Та, певне, завтра... вранці поїдемо.
— Ну, то ще будемо бачитись. Ольга Федорівна просила посидіти ще, та Гнатюк запобіг:
— Раз ви думаєте вранці їхати, то хоч пройдімо селом. На гори сьогодні вже пізнувато, а селом, понад річкою, самий час.
Вони попрощалися.
— Іван сьогодні наче оспаний, — завважив Гнатюк на вулиці. — Кажу йому, аби вже хоч тут, на вакаціях, не сидів ночами, так де там? До всього йому клопіт... взявся досліджувати якийсь волос.
— А це ще що таке? — поцікавилась Лариса Петрівна.
— Та, розумієте, водиться тут по річках та джерельцях щось таке схоже до грубого волоса, довжиною отак з півліктя. Селяни показали нам. Твердять, що коли випити його, то виросте воло — тобто прикинеться базедова хвороба. Правда чи ні, а Франко назбирав тих волосів у пляшку, хоче везти до Львова, професорові Верхратському... Мало йому, бачте, мороки.
Вони поминули майданчик, зійшли на місток. Стиснений кашицями, Черемош сердито бився, клекотів, гнався вперед, на просторінь, а вирвавшись з мертвих обіймів, радо плигав по камінню, крутивсь у ковбанях, плюскотів на мілкоті.
— Отакий він од початку до кінця — неспокійний, мінливий, — мовив Гнатюк. — Як характер гуцула.
— А мені вони видаються лагідними, — роздумувала Леся.
— Черемош теж лагідний, — Гнатюк кивнув на річку, — поки його не затиснуть, поки ніщо не стає на заваді. Інакше — бережись! Бачте, як піниться. А погляділи б на нього весною, як тануть сніги, чи в негоду, коли реве кругом, стогне. О, з ним не жартуй!
Саме поверталися з сіножатей селяни. Хто їхав фірою, хто — більше жінки — йшов. Засмаглі, в картатих запасках, декотрі в киптариках, гуцулки, поскидавши ростоли та підібравши вище колін одіж, заходили в воду, мили ноги; коли з'являлися парубки, серед жінок зчинявся переполох, дівочий вереск котився долиною.
Лариса дивилася на молодечі жарти, слухала повні юної бадьорості голоси та ненастанний гук Черемошу, і з серця її мов упливала щоденна життєва втома — його виповнювало щось легке, приємне, як буває, коли зійдеш на високу — найвищу! — гору та глянеш навкруг.
...Ой напий си, бідашечко,
До мене горівки —
Ти не маєш чоловіка,
Я не маю жінки, —
долинуло парубоче. На невеличкім зарінку — його було добре видно з містка — стояв гурт молоді.
Ци я тобі не казала,
Не казали й люде,
Що з нашого коханнячка
Та нічьо не буде, —
обізвалася дівчина.
— Зараз танцювати почнуть, — знаюче сказав Гна-тюк.
— Отак-таки? — здивувався Квітка.
— Еге ж.
І справді: не минуло й

читати