Завантажити

творчість гуцулів, знайшов для себе в бібліотеці справжній скарб — масу етнографічних журналів та різних посібників. На його прохання господарі охоче дозволили взяти все те з собою, звичайно, з умовою на зворотнім шляху повернути.
А втім, справа була не в Волянських, хоч Лариса Петрівна пройнялася до них сердечною щирістю, її вабив Франко. Приємно було знати, що він поруч, за якихось кілька дворів. Пообідавши та віддавши належне гостинності господарів, Леся і її попутник зібралися до Івана Яковича. Наймолодша Волянська, Цьопа, радо зголосилася провести.
Франко мешкав тут же, на Заріччі, по лівім боці Черемошу, в хаті Проця Мітчука.
Був полудень. Липневе сонце палило щедро. Незважаючи на близькість ріки, повітря дихало спекою. Сіно, складене на дворах, сушилося на вор'ї, трохи скрадало її, бентежило груди тонким ароматом різнотрав'я, ромашок, дзвоників, кашки.
На Мітчуковім обійсті кипіла робота. Гуцул щойно привіз фіру пахучої паші, скинув її і тепер сидів на призьбі, попихкував закіптюженою люлькою, дивлячись, як жінка та дітвора укладають сіно під оборіг.
— Помагай біг! — привіталися гості.
— Вітайте, вітайте !— скинув поруділу крисаню і вклонився, не встаючи, газда. — Чей, пана Йвана хочете видіти? — вгадав їхній намір і погукав.
З-за оборогу, з вилами в руках, вийшов Франко. У шкіряних постолах, благеньких штанях і такій же сорочці; блідаве, зрідка вкрите веснянками обличчя заросле; на голові, в рудуватих вусах заплуталися дрібні зілинки.
“Газда, чистісінький газда! — мало не вихопилося в Лесі. — Надіти крисаню — таку, як у Проця, дати люльку — й не відрізниш”.
— Моє шанування, — зоддаля мовив Іван Якович. — Як їхалось? — Перекинувши з правої долоні в ліву вила, він цупко потиснув Лесину, затим, коли Косачів-на відрекомендувала Климента Васильовича, Квітчину руку. За батьком підбігли менші — Тарас, Петро і Ганнуся, привітались до знайомої панни і поставали — цікаві. Іван Якович відправив їх до роботи, ткнув вила в землю, запросив приїжджих до господи.
Хата була чимала, з двох половин, рублена. Дерево, щоб не псувалось, помастили зверху олією, тому стіни мали червонуватий колір.
На порозі гостей зустріла Ольга Федорівна. Посвіжіла на гірських вітрах та на сонці, була і привітніша, і щиріша, ніж удома. Ларисі мимоволі згадалися її постійні нарікання на долю, на своє невезіння, якими, бувало, і стрічала, і проводжала гостей Франкова. Нині од того, здавалося, не лишилося й сліду. Навпаки, тепер Іван Якович справляв якесь дивне враження: був мовби чим приголомшений, постійна зажура глибше залягла на чолі, зібрала його в ще густіші зморшки; погляд, що звик проймати співбесідника, блукав десь у далечіні... Дивно: так ждали обоє цієї зустрічі, збиралися обговорити так багато питань, а відчувалось — розмови не вийде. Франко ставив запитання й одразу ж об нім забував, тонув у глибинах власних думок.
Лариса Петрівна завела мову про Кобилянську, передала од неї вітання. Іван Якович трохи пожвавішав, почав розпитувати, що в неї нового та як себе почуває...
— Читали її “Під голим небом”? — поцікавився. — Гарне оповідання. Так мистецьки змалювати душу ідіота, котрому навіть смерть рідної неньки — ніщо, певне, може тільки одна Кобилянська. Щоправда, як на мене, то я менше подав би тих людців у такім невеликім творі. Занадто вже багато в новелі тих ідіотів. Навіть дитина якась ідіотична... А все ж добре. Читаєш, і мороз по шкірі йде... Властиве, я ніколи не сумнівався в таланті Кобилянської, — додав після паузи. — Вже після першої появи її на ниві нашої літератури було видно, що йде великий майстер. Добре, що вона вчасно порвала з отим солодкаво-сентиментальним стилем, котрий властивий її першим оповіданням. І вже “Людина”, “Битва” та й це, “Під голим небом”, наповняють мене щирою повагою до цієї писательки.
— Еге, коли б не забути, — згадала Леся. — Ось вам спис новел, — дістала і подала аркуш паперу, — котрі Ольга Юліанівна переклала з української на німецьку і збирається видавати в Дрездені, у Якубовського. Просить, аби ви написали до них передмову.
Франко напівбайдуже переглянув список, поскуб короткого вуса.
— Нехай, пізніше подумаю, — мовив і поклав папір. — Будете відповідати — привітайте од нас, — він раптом знеохотився до розмови. Щось важке, безвідрадне ще більше заслало йому очі. Здавалося, він нікого не бачить: ніщо його не цікавить. — Та скажіть, що попробую написати ту передмову, — додав перегодя. Край столу лежали розгорнуті книжки і журнали. Франко підійшов, узяв одну з них і зачав гортати. Скоро, однак, облишив, зиркнув на Квітку.
— А ви, кажете, юрист? — запитав.
— Студент останнього курсу, — радий увазі, відповів Климент Васильович.
— Не знаю, що саме потягло його до юриспруденції — він весь у музиці, етнографії, — додала Леся.
— Це й гаразд. Чей, хоч один правник буде не з кам'яною душею. З Гнатюком ще не запізналися?.. Він якраз тут. О, то добрий знавець

читати