Завантажити

признавалася Леся. — Незручно якось друкуватися на таких засадах.
Симович запевняв, що це з виняткової поваги до гості, що цим пишатися треба, а не печалитись.
— Ви ж бачили: молодь сама забажала.
— У вас он своїм ніяк видаватися. Тим же Стефаникові, Черемшині.
— Не бідкайтесь, і Черемшину видрукуємо.
— Та вже ж! Що з вами вдієш? — згодилася Леся. — Видавайте, коли є на те палке бажання. Дещо візьмемо друкованого, а більше нового, що встигну тут написати... Догляньте лише, щоб те виданнячко було чепурненьке.
На тому й розійшлися.
IV
Гей, піду я в ті зелені гори,
Де смереки гомонять високі,
Понесу я жалі одинокі
Та й пущу їх у гірські простори...
Так думалося, так бажалося... А вони — хоч би один куди подівся, розвіявся чи заглух навіки. Печуть її і ранять невидимо. Чи дивиться на гір легку мережу, вбирає подих їх смолисто-фіалковий, чи слухає шум потоків, спів флояри, — завжди і всюди жалі, жалі, жалі... Вони її вдягають у смуткові шати, гартують у вогні пекельнім. Ще й родять пісню! “Гей, шалена пісне! Чому тобі ні впину, ні зупину? На серці радість — ти ридаєш, плачеш, а смуток — то смієшся-чуєш, пісне? Чи ти мені помститись хочеш? Так за віщо?! Хіба тебе я стримувала в леті, хіба з тобою ми були нещирі? Навіщо ж нині краєш мені душу? Поглянь, я тиха, я спокійна... Я зовсім втомлена. Іди над Черемош, на Рунг чи на Магуру, знайди собі там пару, а я спочину. Попереду ще досить праці і змагання — тож сил бракує”.
Та пісні не слухалися, біль не вщухав. Місяць, поки жила в Кімполунзі, вони — як змовились — творили одне одного, терзали думку й тіло. Бралася за “Миха-їла Крамера”, хоч “Жизнь” — вона того не знала — уже й була закрита, а на папір лилося: “Ти не хтів мене взять...”, “Квіток, квіток, якомога більше квітів...”; прагнула писати про Вілу-посестру—уста вимовляли: “Він навіки згинув!”...
..Хто мене поставив
Сторожею серед руїн і смутку?
Відповіді не було. Та й хто міг знати? Хто міг подумати, що години, дні вона марнує в спогадах та мріях? Про віщо? А про те, про що взагалі не варто б думати. Хоча б тому, що дійсністю воно ніколи не було й не буде.
Стративши отак-от червень, Леся на початку липня повернулася з Кімполунга до Чернівців. Нерви ніби й наладились, і сил ніби побільшало, та — лихо! — материному пророкуванню, мабуть, таки судилося збутись: у неї з'явилася нова якась хвороба. Рипить у грудях, зрідка йде кров. За всіма ознаками — сухоти. Видно, мало їй було отих ночей, тих страхіть січнево-березневих, треба ще й цього спізнати. Ольга Юліанів-на одразу ж повела до лікаря. Той вислухав, оглянув.
— Сказати правду, справа кепська. Легені вражені. Катастрофи ще можна уникнути, але ні в якім разі не запускати хвороби.
Кобринський був знайомий Кобилянської. Він знав, що панна Леся добра приятелька Ольги, йому хотілося допомогти по щирості.
— От що, ясні панни, — звернувся до обох, — вам треба в гори. Далеко, чи то пак, високо в гори. Де ні пилинки і де багато смерек... Я незабаром виїжджаю в Буркут. Це майже в Чорногорії, понад тисячу метрів над рівнем моря. Там щось на взірець маленького курорту. Ви, панно Ольго, напевне, чули?.. Так от, ви могли б туди дістатись? Я обіцяю вам нагляд. Одне лиш кепсько: там ніде жити. Кілька будиночків у таку пору звичайно зайняті. А все ж спробуйте. Спишіться, запитайте, не тепер, так пізніше щось знайдеться. Єдиний вихід, — розвів руками.
Він має рацію: єдиний вихід. Заявись вона зараз додому — вся її з трудом здобута незалежність лусне, як мильна булька... Так, але як туди їхати? Світ не близький. А з її здоров'ям тільки в мандри. Та ще в гірські. Весь вечір, повернувшись од лікаря, міркували, як його краще влаштувати ту поїздку. Ользі Юліа-нівні їхати — щоб допомогти — не випадало, було ряд причин, зриватися ж самій...
— А знаєте, о чім я думаю, Лесю? — сказала зрештою Кобилянська. — Що, як удатися до Квітки? Пощо має лєшувати тамтою Швейцарією, коли тут не згір-ше. Легінь він, як по мені, файний.
Климента Квітку Лариса Петрівна знала вже кілька років по Києву, проте не настільки, щоб запропонувати йому своє товариство. В Чернівцях він майже випадково — заїхав з друзями, теж студентами. Хоче податися до Швейцарії на лікування. У нього теж, здається, сухоти чи доведена до краю анемія. Виснажений, нервовий, а до роботи ще беручкий! Молодість! Коли б їй одняти зараз дев'ять літ — ого, що б то було!.. Звідкілясь, певно од студентів, довідався, що вона тут, — розшукав. Обіцяв ще зайти...
Ні, його таки сама доля послала, цього Климента Квітку. Погодився — лиш Кобилянська натякнула. Виявляється, у нього вже й грошей замало, і взагалі, чував, карпатський клімат ніскільки не поступається швейцарському. А коли там будуть ще й купелі...
— Так це ж чудово! — захоплювався Квітка. — Мов санаторія!
Чи він завжди такий піднесений, чи удає?.. Але — навіщо б, заради кого?.. Чому такий завбачливий,

читати