Завантажити

штуку.
— Толку з мого студіювання, — скептично кинула гостя. — Та й що то були за студії? — Вона таки знайшла портрет, зупинилася. — Ну от... “З кого вони портрети пишуть?” Ніби я і справді якась визначна особа... Смішнувато на це дивитись.
— От, чули, маестро? — підхопив і по-своєму страк-тував Франко її останні слова. — Я ж вам казав.
Пожартували, подивилися інші полотна і розійшлися.
У себе в кімнаті Лариса Петрівна виклала перед Трушем усі, що їй дісталися, фото Мержинського.
— Маю до вас, друже, прохання: напишіть портрет цієї людини. Ви знаєте, ким він для мене був...
Чотири дні провела Леся Українка у Львові. Погостила у Франків, навіть з'їздила за місто, на Софіївку, де Іван Якович закладав дім та садив чималий сад, одві-дала деяких знайомих, а більше відсиджувалася в кімнаті, бо погода видалася ще гірша, ніж колись у Мінську. Проте і в готелі не було спокою: заходили ті, в кого вона не побувала, Трушеві приятелі і чимало іншого люду.
Другого чи третього вечора відбулася зустріч з Ганкевичем. Лідер галицьких соціал-демократів прийняв їх у своїй розкішно умебльованій вітальні. Слухав неуважно, через що Ларисі Петрівні доводилося терпеливо повторювати одне й те ж пояснення чи прохання. Рукописи все ж прийняв, пообіцявши незабаром повідомити свою остаточну думку.
— Щось мене не захоплює цей Ганкевич, — одразу, як тільки вийшли, поділилася своїм враженням Леся.
— Справді, він сьогодні наче не в гуморі, — згодився Труш. — Та то пусте, аби видрукував.
— Авжеж, а тільки якесь внутрішнє чуття підказує мені, що справа тут не зовсім надійна. Добре буде, коли ви та, може, ще й Іван Якович нагадуватимете йому.
— Щодо мене — я не дам йому спокою. Повернувшись до готелю, Лариса Петрівна упала,
мов підтята: втома валила з ніг... Наступного дня кур'єрський Варшава — Бухарест мчав її до Чернівців.
 
III
Ольга Юліанівна була старша за Ларису Петрівну на вісім років. Незважаючи на цю все-таки значну вікову різницю, вони любили одна одну любов'ю, на яку були спроможні лиш їхні великі — з огляду на те, скільки вміщалося там горя людського і людських почуттів, — серця, ділилися найінтимнішим.
В їхніх біографіях чимало подібного: обидві народилися в сім'ях дрібних урядовців; обидві самотужки здобували освіту; обидві кохались у книжках, літературі, а ще більше — в самобутніх піснях та легендах, природі своїх казкових країв. Як і Леся, Кобилянська навіть здумати не могла свого існування без постійного спілкування з народом. Коли перша вздовж і впоперек сходила та з'їздила рідну Волинь, друга знала кожний мальовничий куточок вічнозеленої Буковини, чуйно дослухалася її гомону. І та, й друга жадібно припадали до спільного джерела — життя народу, пили з нього цілющі соки, на яких таким крицевонезламним зростало їхнє полум'яне, їхнє невмируще слово.
Писати почали теж майже разом. Одночасно, 1891 року, їхні твори читали двоє сердечних друзів — Іван Франко та Михайло Павлик. Сталося так, що тоді ж, перебуваючи у Відні, через Павлика ознайомилася з її “Лореляй” і Леся. І як же тепло відізвалася! Щоправда, Лариса Петрівна приписала їй вплив Жорж Санд і ще декого з модних французьких письмовців, але подружили вони з тих пір назавжди. Молодша товаришка гаряче цікавилась Кобилянською, пізніше запросила її до себе, в Зелений Гай.
О, та поїздка! Нові друзі, палкі суперечки, розмови... Кобилянській ніколи їх не забути! Не померкнуть у пам'яті Київ, Дніпро, Тарасова могила на крутій Чернечій горі. Цілий світ — великий, до того незнаний — розкрився тоді перед Ольгою, вона ніби народилася вдруге...
Кобилянські мешкали аж на другім кінці Чернівців. Од вокзалу треба було поминути центр міста, спуститися вниз, до східної околиці, де й звивалася пагорками вулиця з трохи незвичайною назвою — Новий Світ. Будинок № 61 однією своєю стороною приставав до пологого підгір'я, залишаючи зовсім мало місця для двору Щоб грунт не сповзав і не змивався дощами, господарі закріпили його високою кам'яною стіною, зробивши в ній вузенькі, з арочним перекриттям, східці нагору, де зеленів молодий невеликий садок.
Сім'я — батько, сімдесятип'ятилітній патріарх “староруського” напряму, схожа на святу Анну з малюнків Леонардо да Вінчі мати, два молодші брати — розміщалася в чотирьох кімнатах. Правда, одну з них недавно зайняли квартиранти гімназисти, але тісніше від того не стало. Користалися ще й верандою, де, звичайно влітку, бажаючі проводили вечори, а то й дні, бо веранда була засклена, тіниста, затишна.
Гостю Ольга Юліанівна взяла до себе. Та чи й могли вони бути десь нарізно! Стільки не бачитися, стільки пережити за цей час і розійтись по різних кімнатах? Ні й ні! До того ж для двох Ольжина кімната чудова. Можна поставити друге ліжко, ще й буде де повернутися. Зрештою, хіба вони збираються весь час сидіти в хаті, під дахом? Аби з вечора до ранку. А там — на повітря, на простір! Одним містом зачаруватися можна. Яке ж

читати