Завантажити

передпліччі, вже починала братися мертвенним холодком. Леся жахнулася, їй раптом захотілося почути його — бодай слово, півслова, хоч один-однісінький звук. Нагиналась, обдавала гарячим диханням — ніби хотіла побачити, коли не почути, останній наказ, останнє прохання... Але там, за скляною завісою, вже було пусто.
...Схлипував старий, не витираючи сліз у скорботі, і, якось наче знітившись, стояли Еліасберг і Михайло Васильович. Кривинюк навіщось поправив на Сергіе-вих ногах ковдру, ніби це мало тепер якесь значення.
Зненацька подих — глибокий і справжній. Навіть очі взялися живцем на якусь мить і ледь ворухнулися губи. Що він сказав отим порухом?! О, знати б, що він сказав?!
Рука важніла, ніби наливалася свинцем.
Зморщене болями, скривлене судорогами обличчя поволі розгладжувалось, яснішало, скидало з себе печать мучеництва.
А їхні руки все ще єднались у потиску — вони не прощались, вони лиш зустрілись, щоб уже ніколи не розлучатися, щоб разом піти великим бурхливим життям.
 
ЧАСТИНА ДРУГА
 
Війна і зрада, смерть, недуги зникнуть, Мир буде на землі і щастя в людях.
Леся Українка
 
Київ зустрів Ларису Петрівну безрадісно. Боліла голова, тіло здавалося налите важкою втомою. Не хотілося ні з ким ні зустрічатися, ні розмовляти. Навіть з рідними. Проте уникнути розмови не вдалося. Вона відбулася другого ж дня по приїзді.
До Лесі завітала її давня — ще по Луцьку — приятелька Марія Биковська. Не бачилися вони років десять. Биковська щойно приїхала з Уссурійського краю, де побувала з своїм чоловіком, військовим, розповідала масу цікавих історій, хвалилася своїм сімейним щастям.
— А я оце, як бачиш, — зітхнула Леся, — вчора повернулася з Мінська. Поховала там свого нареченого. — Вона коротко розказала все, що трапилося.
Посумували разом, і Биковська, бачачи, що її веселість тут недоречна, розпрощалася.
— Хоч би вже сама не розносила, — не втрималась, щоб не вколоти дочку, Ольга Петрівна, як тільки гостя вийшла. — Досить, що й так поговір пішов.
— Мені те байдуже, — намагаючись бути спокійною, мовила Лариса. — Нікому і нічого я не винна.
Косач, що досі сидів, не втручаючись у розмову, поволі згорнув газету, поверх окулярів осудливо глянув на дружину.
— Ти б хоч трохи стримувала свої нерви.
— І що з того? — розпалювалась Ольга Петрівна. — Хіба не по-моєму вийшло? Поїхала, змарнувала здоров'я, час...
— Моя в усьому вина, — обізвалася Леся. — Можеш бути спокійноіб, мамо: більш нікого це не зачепить.
— Уже зачепило. Вчора Єфремов питається: “Що це з Ларисою? Кажуть, до Мінська поїхала рятувати того соціал-демократа?..” Що ти на це скажеш?
— А те, що й казала, — зітхнула Леся. — Куди б і чого я не їздила, то справа моя особиста. Я не цікавлюсь вояжами пана Єфремова, тож нехай і він дасть мені спокій.
Якийсь час у кімнаті панувала гнітюча мовчанка. М'яко порипувала підлога під важкими кроками старого Косача. О, як би він хотів щастя своїм полісянкам! І Лесі, і Лілі, й молодшим — Дорі та Оксані. Різного та великого щастя.
Петро Антонович підійшов до Лесі, поклав їй на плече руку.
Воно злегка тремтіло. Той дрібний трепет болем оддавався в батьковім серці.
— Ні, справді, — пересилюючи хвилювання, мовила Леся — Яке Єфремову до мене діло?
— Не думай, що коли ти цураєшся його, то й він тебе.
— Я волію бути подалі від таких добродіїв. І взагалі, мамо, — Лариса поправила напнуту на плечах хустку, — шлях, на який ти мене навертаєш, не по мені. Я звикла до незвіданих, тернистих доріг. Хіба ти не знаєш? А коли говорити про долю, то ліпшої для себе не шукаю.
— Ти писателька, ти не повинна нехтувати собою заради якихось маячних ідей, — стояла на своєму мати.
— Це не маячні, це насущні і надто універсальні ідеї, без яких не може обійтися митець. Ти от радиш берегти себе. А навіщо, для чого? Повір, я цього не розумію. Не розумію, як може поет не жити болями свого народу.
— Біль теж буває неоднаковий. І з різних причин.
— Авжеж. Тож декому й болить, що не всі роблять так, як йому бажалося б, що чимала когорта митців ставить свій талант на служіння народному поступу, оспівує нову, червону, а не прадавню корогву. Але скажи мені, мамо, ти теж літератка: невже не холоне кров у жилах тих, хто стоїть осторонь і споглядає усю цю кривду?
Лесине лице взялося червоними плямами. Вона розуміла, що тон її сьогодні різкий, але... зрештою, колись мала відбутися ця розмова. Краще ясність, яка б вона не була, ніж дратливий холодок нещирості, удаваного благополуччя. Через те, що вона вилила батькам свою душу, розкрила перед ними всю правду, її поваги до них не убуде. Вона любитиме їх, як і любила.
— Що ж ти обстоюєш? — ухилилася од прямої відповіді мати. — Щоб ми й своєї крові додали до того кольору?
— Чи не краще припинити вам цю суперечку? — устряв Петро Антонович, але, бачачи, що його слова пройшли повз увагу, додав: —

читати