Завантажити

покотила пилюкою...
— Держіть... — жахався вмираючий, — візьміть троянди. Троянди, троянди. “Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами... Легкий, тонкий аромат, мав спогад про якусь любу мрію...” Тепер немає і мрії. ЇЇ рознесла-розвіяла лиха чорна буря. Зостались лише спогади. “Спогади — ось єдиний рай, з якого нас ніхто не вижене”. Це сказав, здається, сам Данте...
— Він же падає, Ларисо Петрівно! — хтось гукнув і підскочив до ліжка.
Кривинюк! Звідки він узявся, коли зайшов до кімнати? А втім, добре, інакше була б катастрофа. Михайло Васильович обхопив хворого, трохи підняв і поклав на місце. Та не встиг він одхилитися, як незвичайної сили корчі знову зламали Мержинського навпіл, підкинули і повернули впоперек ліжка, вдарили колінами об стіну. На стук влетіли тіточки, загаласували, закричали, невідомо чого й на кого. Слідом за ними кволо увійшов Костянтин Васильович.
— Лікаря... лікаря покличте, — тримаючись за серце, промовив він. — Що ви самі?
Хворий, вимучений, він не міг навіть тепер угамувати свого неслухняного сина. Йому теж стало зле.
Поволі Сергій заспокоївся. Кривинюк поправив на собі одяг, зачесався.
Ну, добрий вечір, Ларисо Петрівно. Вітаю вас з днем народження.
— Ой Михайло, — Косачівна безсило опустилася на стілець. Сіре, землистого кольору лице здавалося навіки застиглою маскою втоми, душевної муки. Леся навіть не потисла гостеві руку, хоч нікому зараз так не зраділа б, як зраділа йому.
— Спасибі. Вибачайте, що так приймаю. — Вона поглянула на нього, спитала: —Як там дома? Всі дужі? — Одержавши ствердну відповідь, поцікавилась: — Вас послали?
Дякуйте Лілі, це за її клопотанням А то Ольга Петрівна збиралася сама.
— Я дуже рада вашому приїзду, Михайле.
— Вам поклони... Від Лисенків, Старицьких, Читадзе просив вітати. — Лариса Петрівна тільки покивувала головою. — Ідіть спочиньте, — додав Криви нюк, — ви така стомлена. Я почергую. А тоді поговоримо. Ви тут спите?
— Спите... Коли це було? Відколи сюди перебралася — думаєте, провела хоч одну ніч по-людськи? Кожне його зітхання, найслабший шепіт, в якому я вгадую марення, напружують мій слух, увагу, здиблюють нерви. Який же то сон, який відпочинок?.. Спасибі, Михайло, не турбуйтеся. Я вже звикла, дотягну як-небудь. — Подивилася на ліжко. — Та й ждати, здається, недовго.
— Вам треба берегти сили для... — Кривинюк осікся, проте докінчив: — Для вирішального моменту.
— То етап уже пройдений, — зітхнула. — Ніщо вже не може загострити моїх почуттів, вони й без того надто гострі. Найбільший мій клопіт зараз у тому, щоб наближення кінця завдало Сергієві якомога менше мук.
Мержинського здавив кашель, він почав борсатись.
— Поверніть його, Михайле, на бік, — попросила Леся. — На спині йому важко дихати.
Кривинюк почав повертати хворого. На мить Сергієві очі одкрились, він жахнувся й замахав безладно руками, одпихаючи незнайомого.
— Лесю... Лесю-у! — покликав і, коли та нахилилась над ним, запитав сполохано: — Хто це, хто?..
— Та це ж Михайло Васильович Кривинюк, з Києва, — пояснювала Лариса Петрівна.
— Чого?.. — допитувавсь. — Я вже... вмираю?.. Приїхав... на похорони?
Довелося вишукувати найрізноманітніші причини появи Михайла Васильовича. І він сам, і Косачівна пояснювали це випадковістю: Кривинюк їде до Петербурга, до Лілі (“Ви ж пригадуєте її, Сергію?”), і по дорозі дещо завіз Лесі з дому.
Проте хворий не хотів навіть слухати.
— Знаєте що, Михайле, ідіть до моєї кімнати, — вирішила Леся. — Відпочиньте хоч ви. Там канапа, лягайте, і край... Хоча підемо, я постелю. Сергію, — зверну лась до хворого, — я на хвилинку вийду.
Мержинський жахнувся:
— Не залиш... айте... Не... — потягнувся усім тілом. Леся махнула Кривинюкові, щоб ішов сам, і повернулась. Сергій схопив її руку, притиснув до висхлих грудей.
— Уже не... довго... покриєте обличчя... — Він схлипнув і задихнувся. Лариса Петрівна допомогла йому лягти на бік. — І квіток...
Кілька сльозин упали Лесі на руку і мовби обпекли її. Здригнулася навіть... Доки ж? Доки?! Скоро два місяці. А кінець то наблизиться, то... Невже й цього разу він не настане? О, то буде над силу, над усяке людське терпіння. Випробувано всі засоби. Зостався тільки один.
Погляд упав на маленьку металеву коробочку, що лежала в буфеті... А в другій, поряд — ампула... з морфієм. Вона вже навчилася робити уколи. Найкраще, звичайно, в руку. Нічого мудрого.
Підійшла, взяла коробочку... дістала ампулу. Однієї замало, краще дві. Щоб напевне... Він тільки дякуватиме. Ніхто більше не має на це права, навіть батько. Тільки вона... І вона зробить цей удар з милосердя.
Вітер стукнув кватиркою, і Леся полохливо обернулась. Нікого. Ніч... Хіба не все одно: сьогодні це станеться чи завтра? Адже йому не поможе вже нічогісінько. Варто мучитись, коли попереду надія. А тут — навіщо? Для чого?.. Щоб збожеволіти?
Дві мініатюрні,

читати