Завантажити

насторожилась Леся. — Хто такий Горощенко? Зюма всміхнувся.
— Яків Олексійович Горощенко — це я. Лесин подив змінився захопленням.
— Ви? Це ваше псевдо?
— Так. Задля конспірації. А хотів я вас бачити ось з якого приводу, Ларисо Петрівно: з-за кордону прийшла посилка “Искрьі”, то Крохмаль просив частину газет направити вам.
— Я маю їх взяти сама?
— Ні, чому ж? Сьогодні, якщо ви готові, до вас зайде робітник, наш агент. Він принесе вам свої поезії. Розумієте?
Леся ствердно кивнула.
— А тут, — Горощенко поглядом вказав на теплиці, — тільки що відбулося зібрання. Читали відозву Володимира Ульянова з приводу ста вісімдесяти трьох. Студенти палають бажанням виступити. Наше завдання — правильно скерувати їхню енергію. Студентів треба поєднати з робітниками. Самі вони нічого не вдіють.
...Повертаючись того вечора додому, Лариса Петрівна міркувала: “Отже, мене все-таки не забуто”. Це радувало, але водночас і смутило: “Що зможу я в такому-от стані? ”
...У неділю Хрещатик завирував зранку. Десятки крамниць, крамничок, кафе глитали і тут же викидали назад відвідувачів. Дрібні чиновники і конторники, ради неділі послані жінками за їстивом, наймички і домогосподарки, міщанки й приїжджі з навколишніх сіл та містечок моталися в пошуках продуктів та різного краму.
Біля Бессарабського базару юрмився люд. Неповороткі від зимової уніформи поліцаї спочатку не звертали на це уваги. Та коли Круглоуніверситетським і Кловсь-ким узвозами з Печорську почали спускатися арсеналь-ці, охоронці порядку занепокоїлися. Тривожно засюрчали свистки. “Розійдись!”, “Припинити неподобство!..” — залунало над головами. Натовп сколихнувся, загомонів ще дужче. Вгору раптом скинулись кілька невеличких червоних корогов та чимало по-різному, часом і невміло зроблених написів: “Вернути 183-х”, “Протестуємо!”, “Геть самодержавство!”
— Товариші!
Гомін, свистки — все миттю змовкло од несподіванки.
Голови, мов по команді, повернулись. Молодий, невисокий чоловік (Лариса Петрівна знала його: це був член підпільного комітету Валах) стояв на якомусь підвищенні і говорив, час од часу помахуючи затиснутим у правій руці кашкетом:
— ...Царизм хоче силою змусити нас мовчати... далі терпіти безправ'я та злидні. Кращих наших синів і дочок гноять у тюрмах, на каторзі, мордують у солдатських ротах...
Навколо знов залунали свистки, заметушилась поліція...
— Доведемо ж, товариші, що й ми сильні... Нашою згуртованістю скуємо той молот, що розіб'є кайдани самодержавного гніту!
Промовець пірнув у натовп. Збуджена маса, прорвавши неміцний поліційний кордон, ринула на Хрещатик і посунула до Думського майдану. По дорозі вона з обох боків обігнула трамвай, що стояв на зупинці, вийшла на колію. Трамвай дзеленчав, худий, у форменці й окулярах водій раз у раз висовувався у віконце, кричав, погрожував, але нічого вдіяти не міг. Зрештою, мабуть, на вимогу пасажирів, він зупинив трамвай зовсім. Більшість тих, що їхала, вискочила і одразу ж загубилася в юрбі, дехто лишився сидіти.
Фундуклеївською і Прорізною підходили нові загони. Це з Шулявки, вокзалу, частково з Лук'янівки ішли студенти Київської політехніки. Комерційного інституту” робітники Південно-російського, Гретера і Криване-ка, залізничних майстерень. Вливаючись у загальний потік, вони на повні груди підхоплювали почату кимось пісню:
Отречемся от ста-а-рого ми-и-ра...
Леся і Горощенко стояли на розі Миколаївської і Хрещатика. Тут зібрався чималий натовп цікавих, дітвори. Чулися то захоплені, то лайливі вигуки. Звідусіль натискували, та прорватися на головну артерію не дозволяла заслона з поліції і солдатів.
Колона демонстрантів наближалася до майдану. Передні, де маяли червоні полотна, — тісно, пліч-о-пліч, а далі вільніше, ширше. Здалеку вулиця нагадувала збурену ріку, яка загрожувала от-от вийти з берегів. Лариса Петрівна схопила Горощенка за руку.
— Скільки люду! — Очі її горіли завзяттям. — Титан піднявся, розправляє плечі грізні...
“Яка б це була радість Сергієві! — скинулась думка. — І йому, і Ювеналію Дмитровичу, що теж загинув десь в астраханських пісках...”
їй чомусь пригадалися всі ті, хто поліг у нерівній борні: і Мельников, і Ковалевський і багато-багато інших відомих і маловідомих героїв.
Здавалося, дух їхній витає сьогодні тут, у лавах демонстрантів.
Перед ними відкривалася частина майдану з трамвайним заворотом і лінією вгору, на Мало-Житомирську. Леся бачила, як біля величезної крамниці Торліна і напроти, коло кафе-шантану “Олімп”, купчився люд. Що діялось у глибині, там, де громадилась споруда міської думи, не було видно. Та ось на майдані захвилювалися, забігали; Лариса Петрівна помітила, як попід стінами, розганяючи народ, шикувалися постаті в шинелях. Частина тих, що стояли, ховалась у під'їздах, будинках, решта кинулась у бік Володи-мирського спуску й на Інститутську, та, зустрівшись з кінною поліцією, що поспішала до думи,

читати