Завантажити

просторому залі Народного дому. Зібралося переважно студентство, вся, як було казано, “Молода Україна” 26. Коли Леся, супроводжувана Кобилянською, Ярошинською та Маковеем, з'явилась у дверях, всі встали і довго їй аплодували. Гостя, не чекаючи такої зустрічі, аж розгубилася.
Василь Симович, закоханий в літературу студент і початкуючий науковець, зробив доповідь, у котрій, окрім красивих Франкових епітетів, сказаних у спеціальній про неї статті, не пошкодував і своїх. Послухати, то й справді виходить, що вона “трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну”. “Ох, ці мені критики, — червоніла, слухаючи Симовича. — Неодмінно зроблять із тебе ікону... Коли захочуть, звичайно”.
Потім декламували її вірші. Та як же гарно, зворушливо! От уже не сподівалася, що її поезії матимуть такий резонанс...
Взагалі це добре, саме цього — крицевості, закличності — вона прагне в кожнім рядку, в кожнім слові... Що, тепер її черга? Розказати про себе?
— Ш, любі друзі, то справа критиків — розбиратися в творчих, а часом і не в творчих особливостях автора. До того ж зроблено мною дуже й дуже мало, щоби хвалитися. — Подумала хвилину. — Поговорімо ліпше о тих рушеннях, що намітилися в нашім житті і що зачіпають наші серця, наші мислі. Маю на увазі робітницькі і студентські поступи супроти соціальної кривди, котрі зачастили так на півночі — в Петербурзі, Києві, Мінську, Москві та й ближче до нас — у Львові. В чому ж сила? Пролетарі єднаються до спільної боротьби за велике визволення народів... Зал зустрів її слова схвальним гулом.
— У Женеві зорганізувався революційний осередок, до котрого входять наші найсвідоміші марксисти Плеханов і Володимир Ульянов, які взяли на себе керівництво соціал-демократичним рухом Росії. З півроку минуло, як видається ними газета “Искра”, епіграфом котрої е відомі слова декабристів: “Из искры возгорится пламя...”
Вона розповідала про труднощі боротьби, кликала не лякатися погроз і тортур, на які не скупиться царизм, згадала березневу демонстрацію в Києві і те, як до студентів приєдналися робітники, — з усього було видно, що промовляє не просто свідок, а активний учасник подій.
— Погляди на новітній, цебто соціал-демократич-ний, рух, — вела далі Леся Українка при цілковитій увазі й мовчанці, — подибуються різні. Декотрі не бачать у ньому істотної різниці від попередніх, народницьких рухів, змішують з боротьбою за економічні умови. А між тим це справді революційний, справді марксистський рух. На Україні і для України він конче потрібний, як основа, на котрій зростатимуть і наша воля, і наша правда.
Проте декотрі політики — з ваших галицьких та буковинських у тім числі — вже тепер намагаються ревізувати соціал-демократичні ідеї, чорнити їх. Усі ці дні, відколи мешкаю у вашім чудовім місті, я маю змогу читати “Гасло” — газетку чернівецьких так званих со-ціал-революціонерів. З тоном такого “Гасла”, скажу прямо, погодитись не можу. Що тут говорити про якийсь ревізіонізм, коли справжнього, послідовного марксизму у нас, вважайте, ще не було, він тільки починає оволодівати масами... Ну, а програма “Гасла” — це взагалі якась маячня. Ось послухайте. — Леся розгорнула газету, прочитала: — “Мета соціалізму є для нас нічим, рух — усім”. Як це зрозуміти? Задля чого ж тоді рухатись, коли попереду ніякої мети? Та й взагалі такий рух неможливий, народ збагнув облудність соціал-революційних проповідей і рішуче переходить на бік соціал-демократів. Далі: “Гасло”, а отже, і люди, що стоять під ним, обрали собі за метод боротьби терор і на всі лади його вихваляють. Це вже не тільки шкідливо для справді революційного руху, а й взагалі безглуздо. Терор не дає масам ніякої свободи, замість одного вбитого тирана стає інший. Нам потрібна широка політична робота в масах, щоби підготувати їх до спільного рішучого удару. Це якраз і відповідає духові соціал-демократичної партії, котра єдина є справді народною і котра боронить інтереси народу. Що б не чинив уряд, в руках якого поки що сила — поліція, військо, зброя, — все йде до кращого, час працює на нас. Треба лиш, мов оті Франкові каменярі, прокладати дорогу прийдешньому, мостити йому мости, дружно, як то писав буковинський соловій Федькович, братися “однов силов до одної справи”.
І ще раз присутні зустріли її слова оплесками. Потім виступали із зали. Леся слухала промовців, і серце її повнилось гордістю: яка любов, яка увага! До літератури, політичних подій — там, на великій Україні... “Ні, — заперечила в думках, — ніколи і ніякими кордонами не розмежувати землі української”.
Котрийсь із студентів запропонував видати поезії Лесі Українки на громадські кошти. Лариса Петрівна не встигла навіть словом заперечити, як пропозицію — знову під оплески! — прийняли. Лишалося тільки подякувати.
Вечірка закінчилася пізно. Додому Ларису Петрівну і Кобилянську проводили, окрім Осипа Степановича, Симович і ще кілька шанувальників.
— Я оце ніяк не заспокоюся після вашої затії, — вже котрий раз

читати