Завантажити

людського буття. Ось він прийде... То що там чувати у Києві, на великій Україні? — нараз поцікавився.
Ольга Федорівна тим часом поставила на стіл плетеницю черешень. Господар перший узяв кілька штук — видно, щоб заохотити гостей, довго вертів у цупких пальцях, а потім по одній почав кидати до рота.
Лариса Петрівна розказувала про березневу демонстрацію, студентські заворушення в Києві, про те, якого серйозного значення надають київські соціал-демократи, головно іскрівці (“Знаю, знаю таких”, — підтакнув Франко), боротьбі з економістами.
— Як там Ганкевич, — спитала, — думає що робити? Товариші вже цікавляться, чи скоро буде література. Не знаю, що їм і відповідати. Підводить він мене дуже. Ліпше одразу відмовив би.
— Не такий він, той Ганкевич, щоби говорити з вами по щирості. Я вірив йому, та бачу — це не нашого поля ягода. Не туди він обернений, очиська його не туди глядять. От що! — Він потроху захоплювався розмовою. — Куди вони вернуть наше робітництво? Куди прямують? Гадаєте, з усіма пролетарями? Овва! Австро-Угорщина, Відень, — ось їхній маяк. Ідеї, котрими живе сьогодні весь світ, для них існують яко предмет ревізії, по якій можна виголошувати власні теорійки. Ні, такі не приведуть робочий народ до кращого, такі лиш будуть розладнувать наше діло. Україні — і Західній, і Східній — потрібні справжні проводирі. А таких... — він різко відмахнув рукою, не скінчив думки і змовк.
— Даремно я оддала йому ті рукописи, — пошкодувала Леся, та Франко нічого на те не сказав. Він знову зосередився на чомусь своєму, помовчував. Навіть Квіт-чина розповідь про багатолюдну першотравневу демонстрацію в Києві не викликала з його боку будь-якої реакції.
Бачачи, що справжньої бесіди сьогодні не вийде, Лариса Петрівна вирішила за краще ознайомитися з побутом господарів. Ольга Федорівна провела гостей через сіни на другу половину хати.
Досить простора кімната, в правім закуті якої, біля дверей, громадилась піч, була воднораз і кухнею, і спальнею, і світлицею. По тім же боці, де й піч, під стіною дибився піл на високих підставках; на ньому зісподу лежав товстий сінник, а зверху піл прикривала широка новенька верета, поверх якої, в кутку — кілька пухких подушок. Поперек кімнати, майже впритул до полу, стояв стіл. Над ним, на покуті, за рушниками виднілися образи. Образи були давні, лиця богів вицвіли. Вздовж стін тяглися широкі тесані лави.
— Сідайте, гостоньки милі, сідайте, — запросила Мітчукова. Вона була середніх літ, видно, значно молодша свого чоловіка. — Дай біг вам здоровєчко, що ви отеє такі добрі чи чемні, що й нас не забули одвідати.
Лариса Петрівна щиро пошкодувала, що нічого не має для подарунка.
— Авжеж, — сказала жартома, — вам і так ніколи, а тут ще ми.
— Иой, що ви, панечко молода! Таж, хвалити бога, видите, кілько маємо легінів, — показала на подвір'я, де під Процевою орудою метушились Франкові. — Було би що складати. Такі звинні робітники... Чей, попробуєте нашого молочка? — Не дожидаючись згоди, вона метнулася в сіни, внесла і поставила на столі гладишку молока, кварту. Поклала шмат тонкого житнього коржа. — їжте на здоров`я.
Леся відломила коржа, покуштувала.
— Чи стає ж у вас, тітко, свого хліба на весь рік? — запитала.
— Ей, де там! Коби хоч хліба, а то й картоплі. Торік був уродив хлібець, та як пішли дощі, то позносило половину снопів, позносило й сіно. Пропало збіжжячко десь на ізворах, а решта погнило, бо лило зо два тижні й не можна було нічого висушити. Та ви пийте, я ще підоллю.
Вона була говірка, жвава. Видно, любила порядок: у хаті чисто, долівка змазана, рушники білі-білісінькі.
— Життє наше як листочок леліє, — зітхнула. — О, вже й пан Володимир прийшли, — виглянула у вікно.
Біля воріт справді стояв Гнатюк. Невисокий, в солом'янім капелюсі, клинцювата борідка, підкручені вуса.
Подякувавши Мітчуковій за гостинність, Леся і Квітка вийшли на подвір'я.
— Панно Лесю! — щиро здивувався Гнатюк. — Чого ж ти мовчиш, Іване? — дорікнув Франкові.
— А пощо маю лементувати? — спокійно, підгрібаючи під оборіг рештки сіна, мовив Франко. — Посилали до тебе, та ніхто ж не винен, що ти з гостей не вилазиш.
Гнатюк чемно вклонився Ларисі Петрівні, поцілував руку, з Квіткою теж поручкався.
— Як ся мають пані Ольга Петрівна, батечко? — почав цікавитись. — Чував, слабує потроху.
— Всяко трапляється.
Спека вже спала, од річки, що вигравала зовсім недалеко, дихало прохолодою.
Мітчукова винесла стареньку веретку, постелила на призьбі.
— Сідайте, прошу вас. Кияни і Гнатюк посідали.
— Іване, досить тобі вже там грабати, ходи-но спочинь! — гукнув Франкові Гнатюк.
Іван Якович промовчав, докінчив своє і лиш тоді підійшов.
— Усяке діло любить лад, — сказав, сідаючи втомлено. Пахнув сіном.
З-за оборогу вискочила дітвора, серед неї і Франкові.
— Гаду, гаду! Дідько ззаду! — кричали одні, на що інші відгукнулися:

читати