Завантажити

поліття нині файне, то й маржин-ка нічьо, — набивав люльку ватаг. — Абис іще сіна зробити, то й зовсім було би... — Він не сказав, як саме було б, а натомість вів далі: — Без маржини гуцул що? Калай, і тільки. В маржині вся наша сила. Знаєте, як межи нас рахують? Котрий газда у двадцятеро чи хоч у п'ятнадцятеро сін стоїть, то й заможний.
— А багато у вас таких? — запитала Леся.
— Була б овечка — кліщ знайдеться. — Вівчар дістав з ватри, що жевріла тут-таки, в колибі, жарину і став припалювати люльку, допитливим оком окидаю-чи незнайомих. “Хто відає, що ви за гості”, — говорив той погляд. Але розмова, видно, заінтересувала його, бо, пахнувши раз-другий димком, він заговорив знову: — Гуцул півліта жиє відлюдно, на полонині, бо так на маржину ліпше, півзими сидить у зимарці, бо годує її, а що йому за то? Все має панові цісарю здати. Коби могли, з самого шкуру іздерли б...
Вівчарі — їх було четверо — скінчили обідати. Один змів зі столу недоїдки, виніс собакам, інші мовчки почали збиратися — підв'язували старенькі череси, неквапливо натягували крисані, діставали гирлиги. Затурбувався й ватаг. Він хоч і не гнав зараз отари, мусив випровадити пастухів.
Встали й Леся та Климент Васильович. Відпочинок їх підбадьорив, тепер швидше добратися б до Буркута.
— Лукин, — гукнув старий до одного з вівчарів, — наставиш панів на плай до Буркута. А там підете осюда та от сюди, — показав жартуючи, — та й дістанетесь.
Пастухи поодчиняли хиткі ворітця кошар, і отари висипали на полонину. Вівчарі та собаки скеровували їх у потрібному напрямку.
Попрощавшись із старим, Лариса Петрівна і Квітка пішли за Лукином. Вітер розчісував потолочені трави, гойдав дрібненькі сонечка ромен-зілля... Лиш на густих чебрецях він затихав, пив їхні пахощі і, сп'янілий, мчав далі.
...Несподівано приїхав Франко. Лариса Петрівна саме поверталася з їдальні, поспішала, щоб закінчити розпочатого ще вчора листа Кобилянській, коли на дорозі, як і вони ото колись із Квіткою, показався Іван Якович, а з ним ще двоє. Забачивши її, гукнули, замахали руками. Були веселі і голоднісінькі.
Після вечері Франкові попутники пішли до Квітки відпочивати, а Іван Якович і Леся залишились удвох.
— Ларисо Петрівно, — одразу ж заговорив Іван Якович, — ви даруйте мені отой мій настрій.
— А я і не в претензії. Хоч, правду кажучи, здивувалася, бо вперше побачила вас таким.
— Були причини. Вони, правда, нікуди й не дівалися, відколи з'явився на моїм горизонті пан Грушевсь-кий... Мало, що в редакції тягну всю чорну роботу, надумався ще й сюди закинути цілу паку рукописів.
— Порвали б ви з ним, ніж маєте отак псувати нерви.
— Не такий наш літерацький зарібок, щоб одмовитись від постійної служби. “Вісник” хоч трохи мене підтримує.
Ішли понад потоком, угору. Іван Якович якось кумедно закидав ліву ногу, згинався своєю невисокою постаттю, час од часу підбираючи то камінці, то якісь квіточки, що росли обіч стежки. На ньому був приношений бронзуватого кольору костюм, такий же — завеликий, з ввігнутим дном — капелюх, широконосі, далеко не модні черевики. Сорочка, як завжди, вишивана. Розмова, зв'язані з нею спогади помітно змінили настрій Франка. Щоб відвернути його од неприємних думок, Лариса Петрівна почала з захопленням ділитися своїми буркутськими враженнями. Не пропустила, звичайно, й недавнього гостювання у вівчарів.
— Бачу, природа вам не байдужа, — підсумував її розповідь Франко. — А як ви дивитесь на неї в книжках?
— В літературі мені завше бракує вмілого описання природи. Гоголь, властиве, і привернув мене своїми психологічними пейзажами. Його “Вечори” — це щось чарівне! Це казка. А між тим — яка глибока правдивість, яке тонке відчуття і слова, і барви!
— Я не мислю собі твору, в якому митець зображав би особу виключно поза натурою. Чоловік з дитячих літ чує в собі потяг до землі, її лона, і вирвати його з того світу, як чинять деякі змодернізовані письмовці, чисте безголов'я.
Сьогодні був, як звичайно, запальний, все хвилювало його.
— Мене — дідько б його вхопив! — вів далі, — виводять з терпцю оці наші австрофіли, котрі міряють все на чужинський копил і галасують о любві до рідного люду. Ось і Куліш. Твердить о рівності вкраїнців і поляків, а як умову замирення вимагає од перших зректися своїх норовів.
Надворі поночіло. Голубувате шатро над ущелиною швидко темніло, по краях його блідими вогниками засвічувалися зорі.
— Дивні ми з вами, — мовив Франко. — І дивно те, що, як вас побачу, думки мені пливуть якимсь невпинним потоком. Чого б то, не відаєте?
— Певне, тому, що я завжди приходжу невчасно, коли ви працюєте, — сказала напівжартома. Іван Якович засміявся.
— Нині ж я у вас гість.
— І однак працюєте. Я ніскільки не здивуюся, коли через кілька місяців зустріну сьогоднішні думки в якійсь вашій статті.
Франко мимоволі кивнув головою.
— То аби не говорили, що Франко і в Буркуті годував вас

читати