Завантажити

не зникало. Між землею і небом лунала якась могутня і воднораз на диво спокійна мелодія — гімн життю, як у думках нарекла її Леся. Спів бентежив молоді груди, родив у них нестримний потяг до творення.
Ой гори, гори, золоті верхів'я!..
Співало серце, її змучене, стомлене серце! Чого хотіло? Спокою, забуття? В такий час? У краю, де гніздяться орли, де в кам'яних ложах набираються сили громи?.. Ш, серце! Нам з тобою іще стояти супроти бурі, будити мертвих. Чуєш-бо? Хай навіть ота лавина з гір впаде на голову, мов доля злая, — стояти маєм! Стояти будем!..
Після всього пережитого останнім часом, суперечок та зустрічей Буркут здавався райською тимчасовою життєвою пристанню, звідки мало початися нове велике плавання. Ні пишноти курортних залів, ані гучного товариства... Природа, її могутнє, незбагненне царство. З ранку до вечора, з вечора до погідного ранку — природа, природа... нею дихала, снила. Нею і скупим відгомоном життя, що долітав сюди через глибокі ізвори й стрімкі вершини.
Леся мешкала в будинку лісничого, в невеличкій кімнаті. Вона і ще одна приїжджа — із Кут. Хатина стояла над потоком, на одвойованій у гір кам'янистій ділянці. Однією, подовжньою, стороною вона майже торкалася скелі — їх розділяв лише вузенький прохід, другою, передньою, видивлялася в струмок. Сюди ж виходило й Лесине вікно. Рано-вранці вона розчиняла його, і в кімнату вісником ні на мить не стихаючої пісні життя залітав неспокійний плескіт води. Внизу, на самісінькім дні ущелини, шумів Черемош, — Буркут летів до нього з височини, мов пустотливе дитя. Радісно було дивитися на нього в сонячну пору. Прудкий, невгамовний, він сміявся, вигравав усіма можливими барвами. Так і хотілося пірнути в його сріблясті розсипи... Але Кобринський радив не поспішати з купанням, обмежитись поки що ваннами.
— Ви ліпше пийте її, цю воду, — рекомендував. — І якнайбільше.
Метрів за кількасот угору з-під каміння било джерело. На його місці зроблене щось на зразок рубленої криниці, звідки Буркут поступав до купелі, пити ж ходили просто сюди. Терпка, ніби злегка підігріта вода мала якусь чудернацьку властивість: вип'єш — і такий з'являється апетит, що, як то кажуть, собаку з'їв би. Нащо вже вона байдужа до постійних сніданків, обідів, і то через кожних дві години мовби щось під грудьми смокче. Не минуло й півмісяця, а вже почала поправлятися.
— От на зло візьму й розповнію, — жартувала Леся. — Приїду, і ніхто не пізнає.
— Поправитись вам треба, Ларисо Петрівно. І зовсім не на зло, не для когось, — відповідав Квітка.
Який розсудливий!.. І взагалі... чому він так про неї турбується? Не дає засиджуватись, захоплюватися розмовами, що майже кожного разу виникають у них за вечерею. Ніби вона справді так безнадійно хвора. Втомилась, і все. А що кров зрідка йде горлом, так у мами теж те буває. І нічого... Проте знала: Квітчині поради й прохання були щиросерді. Та й сам він тримався з нею коректно, не зважати на його турботи було б принаймні неввічливо.
Щоранку після снідання вони йшли гуляти. Коли траплявся хто-небудь іще — гуртом, а частіше удвох. Блукали над потоками, поміж смеріччям, збирали лісові ягоди, квіти. Одного разу забралися так далеко, що заблудились. Ішли якимись ледь помітними стежечками, переходили провалля, на дні яких стояла непорушна зеленава пітьма, дряпались об сухе смеріччя, а кінця лісу не було. Та ось десь поблизу заспівала трембіта. Раз, удруге...
— Підемо туди, — прислухалася Леся, — то, мабуть, вівчарі.
Стежина намітилася чіткіше, а незабаром перед ними відкрилася горбкувата, залита сонцем полонина. Посеред неї стояла — ніби давним-давно виросла тут — старенька колиба. В загороді біля хатини лежали вівці, а біля входу — кілька вівчарок. Собаки скоса глянули на незнайомих, стиха загарчали.
Климент Васильович погукав. На голос вийшов гуцул.
— Ігій на вас! — відігнав собак.
Зрозумівши, в чім річ, він засміявся і запросив до колиби. Вівчарі саме обідали. Просто на столі, на голих, почорнілих дошках, парувала кулеша. Запах її виповнював житло, лоскотав ніздрі. Лесі ніколи ще так не хотілося їсти, як зараз. Вона була щиро вдячна господарям, коли ті запросили їх до компанії.
— Ачей, пани з жентицею хочуть? — запитав найстарший, певно, ватаг.
Що ж, частуватися так частуватися!
З бербениці, що, накрита дерев'яним кружком, стояла в кутку, вівчар набрав і поставив дві чашки жентиці. Вона одгонила овечим потом. Поволі цей запах витіснив усі інші. Ним віддавала й кулеша, і одяг людей, і їхні руки. В колибі не вельми стежили за чистотою — долівка давно не підміталася, віконця закопчені. Лариса Петрівна перевела погляд на її мешканців. Обвітрені, жилаві, вони нагадували стовбури якихось дерев. “Діти природи, — подумала, — вирви їх з цієї землі — і зів'януть, коли зовсім не загинуть”.
— Як живете-маєте? Як маржина? — цікавився Квітка, ставлячи запитання, без яких не обходилася жодна розмова гуцулів.
— Богу дякувати,

читати