Завантажити

— Зате подружилися вони після того! — додав Михайло Войнич. — Я мало знаю людей, яких Лілі так швидко могла полюбити. От і скажіть після цього, що потрібні роки, аби по-справжньому потоваришувати.
— Це стосується особливих людей, — мовила Етель. — А Павлика, Франка я вважаю саме такими. Коли познайомилася з матір'ю та сестрою Михайла Івановича, ще більше зрозуміла, що це виняткові люди.
— Я не раз дивувалася його вмінню ставитись до інших, — зауважила Леся. — Це, певне, якийсь природжений талант.
— Павлик як ніхто допоміг нашому ділу. Будете бачитись — щиро привітайте Михайла Івановича, — попросив Войнич. — І передайте велике спасибі. Ми дуже шкодуємо, що він ні разу не скористався нашим запрошенням приїхати до Лондона.
— Вічна занятість, — пояснила Лариса Петрівна. — Я навіть не пригадую, щоб він коли-небудь виїздив тільки помандрувати.
Войнич, видно, стомився. Він попрощався і пішов відпочивати.
— Михайло до того перевів свої нерви, що навіть незначне розумове зусилля чи хвилювання виводить його з рівноваги, — пояснила Етель-Ліліан.
Вони все ще сиділи на веранді. З дальшої розмови Леся довідалася, що Войничі повертаються з Франції, з Провансу, де найкращий для лікування Михайла клімат, по дорозі заїздили в Ніццу подивитися на могилу Герцена, а тепер Етель хоче заглянути в Пізу, Флоренцію, ще раз походити дорогами, якими ходив Артур, її залізний Ріварес.
— Це зовсім близько, — пояснила Альбіна. — Піза на протилежнім березі затоки.
— Хвилює мене цей образ, не дає спокою навіть тепер, — промовила Етель. — Смерть Овода я пережила як смерть рідного сина. Дорогий він мені і своєю ранньою мрійністю, а ще більше своєю безстрашністю.
— В Росії роман викликав сенсацію, — сказала Леся.
— Спасибі Степнякові — він перший переклав “Овода”. Та й російського духу в нім чимало. Я далеко не схильна розцінювати художні образи як більш чи менш вдалі копії прототипів, а все ж, пишучи книгу, мала перед очима і Гарібальді, і Желябова, і Кропоткіна, про якого так багато розповідала мені Шарлотта Уїлсон, його найближча помічниця, і, звичайно ж, Степняка. Який це, Ларисо Петрівно, колосі Яка непоправна втрата для Росії — його передчасна смерть. — Альбіна підлила їй вина, і Етель надпила трохи. — Я саме лежала хвора — після інфлюенци і після “Овода”. Почувала себе зовсім виснаженою. Одного дня вбігає Михайло: “Сергій загинув! Він потрапив під поїзд!..” Така несподівана смерть... Убила його в найкращі роки. А жартував: сто п'ятдесят років житиму, Лілі!.. Так невчасно. — Вона помовчала— Все це, дорога товаришко, зримо чи незримо присутнє в романі. Взагалі ж, походження Овода зв'язане з моїм давнім захопленням Мадзіні. — Вона глянула на Ларису. — А ви знайомі з “Оводом” у читали?
— На жаль, не повністю. В Петербурзі вчилася моя сестра, то якось привозила на канікули один чи два журнали “Мир божий” — там я й читала розділи вашої книги.
Войнич на те нічого не сказала.
— А ви бували у Петербурзі? — поцікавилась. — Навіть двічі? Скільки мені довелося там пережити! — зітхнула.
Так, Петербург, Росія... Величезна, багатюща і така нещасна країна. Скоро п'ятнадцять літ, як вона з нею розсталася... Півтора десятка? А ніби зараз бачить перед собою неозорі засніжені далі, дрімучі ліси... молоду північну столицю... Вона жила там на Сьомій вулиці Пісків, дім 17. Петербург зустрів її тривогою: напередодні було викрито нову змову проти царя. Арештовано групу терористів-студентів, серед них було двоє Улья-нових: Анна і Олександр, брат і сестра... Олександра потім стратили...
Петербург... Вона годинами блукала містом, понад Невою, слухала невідому їй мову. Вона вивчала її, мову безстрашних декабристів, народовольців, вивчала з живого слова, з книжок, їй подобаються Достоєвський, Гаршин, Гліб Успенський, захопив Салтиков-Щедрін. їхні твори допомогли зрозуміти цей народ. Зрозуміти і ще більш полюбити. Під кінець свого перебування в Росії вона вже знала, в ім'я чого загинули Олександр Ульянов і його друзі, на вівтар чого поклали свої таланти Плеханов, Засулич, Степняк і багато-багато інших.
— ...А через рік ховали Щедріна. Він жив на Литейному проспекті. Власті заборонили процесію, вулиці заповнили голубі мундири. Проте людей зібралось чимало. То була справжня демонстрація... — Усмішка ледь торкнулася уст оповідачки. — Я несла з собою малюсінький букетик ранніх квітів. Думала покласти на труну, але не добралася. По дорозі чую, хтось шепоче до мене: “Давайте квіти. Для букета...” Так і лягли мої квіти на труну Щедріна...
Вони помовчали.
Альбіну кудись покликали — вона пробачилась, вийшла.
— Останнього разу я була в Петербурзі рік тому, — після паузи заговорила Леся. — Столиця вирує. Росія переживає добу революційного піднесення. Скоро, дуже скоро гряне буря.
— Я вірю в прекрасне майбутнє вашої вітчизни, — відповіла Етель. — Такий народ не може бути рабом.
VII
Якось надвечір Лариса Петрівна й

читати