Завантажити

охранки потрапили майже всі головні агенти, серед них Бауман і Литвинов. Арештованих під посиленим конвоєм відправили до Лук'янівки, а спеціальні групи шпигів кинулись по їхніх квартирах. У першу чергу, звичайно, обшукали квартиру Крохмаля. І недаремно: той ніби навмисне залишив у себе в столі список осіб, що сприяли поширенню “Искры”, і погано зашифровані адреси київських явок.
Серед конфіскованих Крохмалевих паперів був конспіративний лист Лесі Українки, а її прізвище чітко значилось у знайденому списку.
Подаючи матеріал шефові, слідчий зробив проти Лесиного псевдоніма помітку: “Лариса Косач”.
Новицький зажадав усю “Справу Косачів”.
...Повертаючись із Сан-Ремо через Одесу, Лариса Петрівна, зрозуміло, могла тільки дивуватися надзвичайній увазі митних чиновників до її особи та речей. Звідки їй було знати, що лист, який писався кілька років тому людині конспіративній, досі валявся десь у паперах і зрештою став надбанням поліції, тим більше не могла вона догадуватися про наказ генерала Новицького, який посилював над нею давно встановлений таємний нагляд.
...Київ потопав у зелені. Травень рясно розвішав її по скверах і парках, по вулицях та бульварах, рутвяними килимами вистелив дніпрові схили. На Хрещатику, Фундуклеївській, на Володимирській гірці цвіли каштани. їх блідо-рожеві квітки густо обтикали гілля. Ввечері, окутані м'яким сяйвом газових ліхтарів, вони нагадували урочисті світильники.
Після тривалої відсутності, середземноморської гой-данки і всіх дорожніх незгод весняне місто здавалося особливо красивим. Однак милуватися ним Лесі не довелося. Одразу ж по приїзді вона поспішила на Сирець, до Драгоманових, де лежало (про це їй повідомив Труш) трохи привезеної зі Львова літератури. Нарешті — хоч через рік — зробилося діло! Щоправда, “Ткачів” Ганкевич так і не видав, зробив лише “Хто з чого жиє” та “Маніфест”, але й це було якраз доречно. Через Горощенка та інших “уцілілих” брошури розповсюдили по організаціях.
— А тепер, Ларисо Петрівно, вам краще виїхати, — порадили їй товариші.
Та нагодилася Шура, і Леся мусила побути в Києві ще кілька днів. Братова привезла для “Киевськой старини” нові оповідання, розказувала чимало цікавого про Харків, куди Михайло з родиною недавнечко переїхав. “Михайлові обіцяють кафедру і професорське звання”, — хвалилася... Що ж, у братових здібностях — і математичних — вона ніколи не сумнівалася, хоча літератор був би з нього, мабуть, кращий. Але це вже уоїшіііаз іаіі — воля долі, як твердить латинь. Вона рада, що Михайло, по суті, один з їхньої чималої родини, вибився в люди. Нею, Шурою, теж задоволена: і дружиною стала вірною, і перо не закинула...
За цей же час Лариса Петрівна одвідала Старицьких (Михайло Петрович вразив її своїм нездоровим виглядом) і Лисенків, що жили поруч на Маріїнсько-Благовіщенській.
Заходив Квітка. Такий же змарнілий, втомлений. Удома в них якісь нові неприємності, видно, зв'язані з нестатками. Проте потяг до музики, до пісень у нього не зменшився. Мріє видати записи. Мріє... А сам ще не знає, куди доведеться їхати на роботу. Поговорюють про Кавказ... Шкода його, Кльоню.
...Через тиждень після повернення її з Сан-Ремо потяг мчав Ларису Петрівну на Полтавщину, до Гадяча...
Вчителька Антоніна Семенівна Макарова, Лесина подруга ще з часу перебування в Гадячі, мешкала в школі. Після кількох днів спочинку, в неділю, Лариса Петрівна вирішила провідати товаришку. Вкрита соломою, чепурна хатина стояла оддалік від центру містечка, в незабрукованім провулку. На подвір'ї кучерявився ріденький вишняк, а під вікнами привільне розляглись квітники.
Дітвора, що гуляла на вулиці, провела приїжджу до вчительки.
...Вони сиділи в маленькій скромній кімнатці.
— Отак і живете?
— Як бачите. Взяла собі хлопчика-сиротину, та й горюємо.
— А пам'ятаєте, як ви просили мене навчить на світі жити?
Макарова зашарілася — її лице взялося густим рум'янцем.
— Я й зараз не проти вашої науки, Ларисо Петрівно. Шкода, що нам рідко доводиться стрічатись.
— Рідко. Світ такий великий, що дві людини в ньому — як дві піщини. А ще оті мої постійні хорування, через які доводиться їхати не туди, куди хотів би, а куди треба... — Леся замислилася, проте одразу ж заговорила знову: — І знаєте, я все-таки задоволена, що тоді не вийшло з вашим влаштуванням десь у великому місті. Чому? Не дивуйтеся... Хто знає, якого мали б гадячани учителя. Був би якийсь попович та вдовбував би денно і нощно в дитячі голови як не закон божий, то непротивлення злу. А так — я певна — з ваших учнів, Антоніно Семенівно, вийдуть люди, які цінуватимуть і рідне слово, і рідну землю. Так що, бачте, нема лиха без добра.
— Важко мені. Часами так зробиться важко...
— А кому тепер легко? І взагалі я не можу уявити якогось іншого, легшого для себе життя, крім того, яким щоденно живу.
— Ви — інша, не така...
— Хочете сказати: надлюдина? — засміялася Леся. — Ні, дорога

читати