Завантажити

своєю дружиною, милою, тендітною Юлією Дмитрівною.
Разом вони сиділи й за столом. Молода пара викликала симпатію. Захарій Петрович, виявляється, знає Читадзе. Як він там? Лариса Петрівна розповіла, що недавно з ним бачилась, що Шіо — як не дивно — досконало опанував російську мову, вважається в Києві чи не одним з кращих її викладачів.
— Скоро ми його цієї честі позбавимо, — мовив Паліашвілі.
— Як? — не зрозуміла Леся.
— Заберемо до себе. Досить йому там одсиджува-тись. Нехай приїздить і учить тут... Так і скажіть йому, як побачите... Ви надовго до нас? — поцікавився.
— Не знаю, як далі, а зиму перебуду. Клімат ваш мені підходить... І люди до душі. Двічі я була в Італії, у Сан-Ремо; добре там, але чужина... А тут як дома.
— Значить, подобається? — серйозно перепитав Захарій і голосно звернувся до присутніх: — Друзі! Нашій дорогій сестрі Лесі Українці подобаються наш Кавказ, наша Грузія, Кура, наші гори... — Він був трохи під чаркою. — За давнім східним звичаєм, усе, що подобається гостеві, хазяїн повинен йому дарувати.
Присутні заплескали в долоні.
— В знак нашої одностайної згоди, — вів далі Паліашвілі — пропоную... Зачекай, Юліє, — лагідно обірвав він дружину, що намагалася його стримати, — тут таке діло, а ти хочеш, щоб твій Захарій мовчав... пропоную підняти бокали.
Гості сипали жартами, дотепами. Лариса Петрівна взяла бокал, наповнений іскристим вином, підвелася.
— Ми, українці, теж гостинні і щедрі, — мовила. — Я хочу, коли вже вельмишановний Захарій Петрович проголосив такий тост... хочу, щоб наші народи завжди ділилися тільки добром... Я вперше на вашій землі, і мені радісно, що ми, такі далекі відстанню, близькі, рідні серцями... Нехай же вічним буде наше єднання!.. А за дарунок велике спасибі, — додала жартома.
— Я серйозно, — знову підвівся Паліашвілі. — Коли вам тут подобається — залишайтесь... Переїздіть назовсім — все буде ваше... — повинні ж ми коли-небудь віддячити Україні за нашого Гурамішвілі...
— Спасибі” Тільки без України я не можу, тим більше зараз, коли над нею забриніло світання нового дня. Там мене ждуть.
— Але ж писати ви зможете й тут.
— Одного лише писання зараз не досить.
— Розумію. Як це в Шевченка? — Паліашвілі замислився. —“Поховайте та вставайте, кайдани порвіте...”
— Звідки ви знаєте “Заповіт”? — поцікавилась Леся.
— Ваш “Заповіт”, дорога сестро, з однаковою силою будить струни і в наших серцях. А чув я його з уст нашого Акакія. Він бачився з Шевченком раз, у Петербурзі, але спогад про ту зустріч Церетелі береже як святиню.
Підійшов Вано, брат Паліашвілі.
— Захарію, тебе просять заграти. — І додав вибачливо: — Вечір без музики — що маран без вина. Паліашвілі підійшов до фортепіано.
— Легенди оповідають, що Гурамішвілі дуже любив українські пісні, —мовив задумливо. —А одну—“Ой на гору козак воду носить”, — здається, так її називають? — найбільше. Ми віримо легендам... Я віддаю свою першість нашим дорогим гостям і прошу виконати цю пісню.
— Сідайте, Кльоню, — шепнула Леся Клименту Васильовичу.
Квітка подякував, сів.
Пісня про нерозділене дівоче кохання, про козака, що кидає свою наречену і їде в далеку дорогу, зачарувала слухачів. Не всі розуміли її зміст, але мелодія, музика, повні задушевності і тихого смутку, проймали кожного.
Кажуть люди, що не буду я твоя!
Кажуть люди, сама бачу,
Не раз, не два на день плачу, —
стиха підспівував Квітка.
— Молодець! Добре граєш! — похвалив Захарій Петрович і додав: — Гарна пісня... Отак, мабуть, тужила десь і Давидова наречена — грузинка... Грайте ще, будьте ласкаві.
Климент Васильович виконав варіації на теми народних пісень — присутнім вони теж вельми сподобались — і уступив місце Захарію. Тіснувата як на таку компанію кімната завирувала звуками — шумом зелених картлінських долин, ревом водопадів, задумою величних вершин гірської Сванетії.
Як він грав? Як легко, ніби стрімкий потік по камінню, бігали його пальці. Коли б їй хоч трохи його віртуозності,.. Власне, коли б їй... Лариса Петрівна аж повела плечем, — воно чомусь сіпнулося, і, щоб не повторилося, схрестила, міцно затиснувши, руки на грудях.
...Стало душно, і вони вийшли на веранду. Жовтень видався теплий. Гірко пахло пожухлим листям, з ущелини, де в темряві сердито билась об скелі, шуміла Кура, тягло холодком... Місто ще спало. Сотні яскравих і слабших вогників миготіли, переморгувались, п'ялися все вище на гору, що здалеку нагадувала прибрану до свята ялинку. Ніч була сіра, і прадавній Метехський замок на вершині гори (Леся вже встигла побувать біля нього) здавався ще таємничішим. Скільки набудував їх народ на цій багатостраждальній землі! На власне ж горе. Колись гинув на мурованих стінах від рук чужоземців, а нині гниє у вогких підземеллях, закинутий своїми ж єдинокровними катами... Півтора місяця тому там обірвалося прекрасне життя Кецховелі... Вона пригадує

читати