Електронна бібліотека/Проза

Хтось спробує продати це як перемогу...Сергій Жадан
Нерозбірливо і нечітко...Сергій Жадан
Тріумфальна аркаЮрій Гундарєв
ЧуттяЮрій Гундарєв
МузаЮрій Гундарєв
МовчанняЮрій Гундарєв
СтратаЮрій Гундарєв
Архіваріус (новела)Віктор Палинський
АРМІЙСЬКІ ВІРШІМикола Істин
чоловік захотів стати рибою...Анатолій Дністровий
напевно це найважче...Анатолій Дністровий
хто тебе призначив критиком часу...Анатолій Дністровий
знає мене як облупленого...Анатолій Дністровий
МуміїАнатолій Дністровий
Поет. 2025Ігор Павлюк
СучаснеІгор Павлюк
Подорож до горизонтуІгор Павлюк
НесосвітеннеІгор Павлюк
Нічна рибалка на СтіксіІгор Павлюк
СИРЕНАЮрій Гундарєв
ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕЮрій Гундарєв
Я, МАМА І ВІЙНАЮрій Гундарєв
не знаю чи здатний назвати речі які бачу...Анатолій Дністровий
активно і безперервно...Анатолій Дністровий
ми тут навічно...Анатолій Дністровий
РозлукаАнатолій Дністровий
що взяти з собою в останню зимову мандрівку...Анатолій Дністровий
Минала зима. Вона причинила вікно...Сергій Жадан
КротовичВіктор Палинський
Львівський трамвайЮрій Гундарєв
Микола ГлущенкоЮрій Гундарєв
МістоЮрій Гундарєв
Пісня пілігримаАнатолій Дністровий
Завантажити

цього безстрашного юнака, пам'ятає ще по Києву.
Паліашвілі спитав:
— Гарно тут, правда? А мені все хочеться осідлати свого мерані, пуститися по горах і долинах... Скільки там ще не відомих пісень! Зібрати б їх, видати...
— Ми з Квіткою таку книжечку вже зладили.
— А я і фонографа з Москви привіз, — їдьмо літом у гори? Вам ще ніхто не розповідав сказання про Абесалома і Етері? О, це чудова легенда! Це, коли хочете, другі Ромео і Джульєтта, Трістан і Ізольда... Це — опера! Наша, грузинська.
— Ви хочете її написати, Захарію? — запитала Леся.
— Так. Але — між нами. Поки що я сам цього боюся. Перша національна опера!
— Тим більше, Захарію, треба братися. Дорогу перших не завше встеляють квітки, частіше — терни, каміння, а все ж вони — перші. Я чомусь вірю, що вам опера вдасться... От послухала ваших речей, вашої гри — і вірю.
— Спасибі” Ларисо Петрівно. Я писатиму... неодмінно! Це буде опера про нездоланну силу любові, що може перемогти неправду і зло... і навіть смерть... То як: їдемо влітку в гори? — запитав зненацька.
— Зараз про це думати рано. А ваш фонограф можна використати й тут. Климент Васильович хвалився, що вже зазнайомився з кількома старими піснярами, записати їх було б цікаво.
...Вечірка закінчувалася, гості потроху розходились. Вони повернулися до кімнати і теж почали прощатися.
Це трапилося наступного дня. Лариса пробігла очима телеграму, захиталася і, щоб не впасти, прихилилась до стіни. Швейцар, що все ще стояв у нерішучості, вагаючись — іти йому чи підождати, ледве встиг підтримати її, посадити на диван, як Лариса Петрівна втратила свідомість...
Опритомніла від чогось терпкого, неприємного: Маня Биковська терла їй скроні і давала нюхати намочену в нашатирному спирті вату.
— Ох, Маню... — тремтячими устами мовила Леся. — За що на мою голову стільки нещасть?.. Краще б зо мною це сталося.
— Заспокойся, Лесю.
— Не можу... не можу цього збагнути... Як там рідні?.. Тато хворий... А Кльоні, — згадала раптом, — не було? Він ще не знає?
— Не було.
— Котра година?.. Шоста... Зараз він прийде... Ох, сестро! Немає більшого горя на світі, як смерть... Все можна перетерпіти, перебороти... Я мушу їхати...
— До Харкова? З твоїм здоров'ям тільки в дорогу, на пох:орони...
Лариса Петрівна лежала безсило. Очі їй почервоніли, бліде лице взялося плямами. Вона, здавалось, була десь в іншому світі.
Під дверима почулися поспішні кроки, хтось нервово постукав.
— Це Климент Васильович, — хотіла було схопитися Леся.
До кімнати, не чекаючи дозволу, ввійшов стривожений Квітка.
Леся заплакала — безгучно, зціпивши зуби.
— Не треба, Лесю... Сльозами горю не допоможеш. — Климент Васильович узяв зі столу пом'яту телеграму, читав.
— Учора... коли ми були на вечорі — говорила Ле ся тремтячим голосом. — Це вже над мої сили... Ще ніколи не було мені так трудно... Михайле! — розпачливо гукнула. — Ні, це неправда!.. Цього не може бути! Я не вірю... — І вона знову зайшлася плачем.
Незабаром почалася гарячка. Биковська і Климент Васильович поклали хвору в ліжко. Лариса Петрівна металася, марила спогадами далекого дитинства, кликала й кликала брата.
...А невдовзі, як Лесі поліпшало. Квітка перевіз її в будинок Хитрова, по вулиці Тер-Гусаківській, де мешкав сам. Тепер їхні кімнати були поруч.
XII
Кілька місяців після братової смерті Лариса Петрівна не могла прийти до нормального стану. Знову й знову були напади істерії, знову — вночі, а нерідко і вдень — “приходив” Михайло, сідав мовчки або ж кликав її на Волинь — у Колодяжне, в Нечімне, — вистежувати мавок, слухати пісень та легенд. Чомусь не виходив з голови отой ранок у Нечімному і він, Михайлик, зарошений майже попід руки, з букетом білих і жовтих лілей...
Не працювалося, а втомі не було міри. Дедалі більше переконувалася в тому, що Квітка і Маня мали рацію, коли не пустили її тоді до Харкова чи Києва, — там вона не витримала б напевне.
Дні минали без будь-якої віддачі.
“Чи не пора й мені підводити підсумок?” — питала сама себе Леся. Та проти цих думок повставала інша, та. Одержима Леся, і знову доводилося коритися її волі, і знову серце нило від кривди, а руки просили роботи. Поволі поверталася цікавість до життя.
А воно вирувало. Тифліс жив тривожними чутками про воєнні приготування на Далекому Сході.
...Лариса Петрівна поспішала на поштамт. Давно, ще при зустрічі в Полтаві, на відкритті пам'ятника Котляревському, обіцяла Коцюбинському вірші для альманаху, та оце тільки зібралася. Не такі, правда, як хотілося б, але на кращі зараз вона неспроможна.
Надворі потепліло. Розтанули ріденькі латки снігу, з гір помчали струмки. На Курі почавсь льодохід. Це було гарне видовище: внизу, під містком, скаженіла, пінилась річка, гнала наламану десь у верхів'ї сріблисту кригу, а над ущелиною, над скелями та розвалинами прадавніх фортець висло



Партнери