Завантажити

цього безстрашного юнака, пам'ятає ще по Києву.
Паліашвілі спитав:
— Гарно тут, правда? А мені все хочеться осідлати свого мерані, пуститися по горах і долинах... Скільки там ще не відомих пісень! Зібрати б їх, видати...
— Ми з Квіткою таку книжечку вже зладили.
— А я і фонографа з Москви привіз, — їдьмо літом у гори? Вам ще ніхто не розповідав сказання про Абесалома і Етері? О, це чудова легенда! Це, коли хочете, другі Ромео і Джульєтта, Трістан і Ізольда... Це — опера! Наша, грузинська.
— Ви хочете її написати, Захарію? — запитала Леся.
— Так. Але — між нами. Поки що я сам цього боюся. Перша національна опера!
— Тим більше, Захарію, треба братися. Дорогу перших не завше встеляють квітки, частіше — терни, каміння, а все ж вони — перші. Я чомусь вірю, що вам опера вдасться... От послухала ваших речей, вашої гри — і вірю.
— Спасибі” Ларисо Петрівно. Я писатиму... неодмінно! Це буде опера про нездоланну силу любові, що може перемогти неправду і зло... і навіть смерть... То як: їдемо влітку в гори? — запитав зненацька.
— Зараз про це думати рано. А ваш фонограф можна використати й тут. Климент Васильович хвалився, що вже зазнайомився з кількома старими піснярами, записати їх було б цікаво.
...Вечірка закінчувалася, гості потроху розходились. Вони повернулися до кімнати і теж почали прощатися.
Це трапилося наступного дня. Лариса пробігла очима телеграму, захиталася і, щоб не впасти, прихилилась до стіни. Швейцар, що все ще стояв у нерішучості, вагаючись — іти йому чи підождати, ледве встиг підтримати її, посадити на диван, як Лариса Петрівна втратила свідомість...
Опритомніла від чогось терпкого, неприємного: Маня Биковська терла їй скроні і давала нюхати намочену в нашатирному спирті вату.
— Ох, Маню... — тремтячими устами мовила Леся. — За що на мою голову стільки нещасть?.. Краще б зо мною це сталося.
— Заспокойся, Лесю.
— Не можу... не можу цього збагнути... Як там рідні?.. Тато хворий... А Кльоні, — згадала раптом, — не було? Він ще не знає?
— Не було.
— Котра година?.. Шоста... Зараз він прийде... Ох, сестро! Немає більшого горя на світі, як смерть... Все можна перетерпіти, перебороти... Я мушу їхати...
— До Харкова? З твоїм здоров'ям тільки в дорогу, на пох:орони...
Лариса Петрівна лежала безсило. Очі їй почервоніли, бліде лице взялося плямами. Вона, здавалось, була десь в іншому світі.
Під дверима почулися поспішні кроки, хтось нервово постукав.
— Це Климент Васильович, — хотіла було схопитися Леся.
До кімнати, не чекаючи дозволу, ввійшов стривожений Квітка.
Леся заплакала — безгучно, зціпивши зуби.
— Не треба, Лесю... Сльозами горю не допоможеш. — Климент Васильович узяв зі столу пом'яту телеграму, читав.
— Учора... коли ми були на вечорі — говорила Ле ся тремтячим голосом. — Це вже над мої сили... Ще ніколи не було мені так трудно... Михайле! — розпачливо гукнула. — Ні, це неправда!.. Цього не може бути! Я не вірю... — І вона знову зайшлася плачем.
Незабаром почалася гарячка. Биковська і Климент Васильович поклали хвору в ліжко. Лариса Петрівна металася, марила спогадами далекого дитинства, кликала й кликала брата.
...А невдовзі, як Лесі поліпшало. Квітка перевіз її в будинок Хитрова, по вулиці Тер-Гусаківській, де мешкав сам. Тепер їхні кімнати були поруч.
XII
Кілька місяців після братової смерті Лариса Петрівна не могла прийти до нормального стану. Знову й знову були напади істерії, знову — вночі, а нерідко і вдень — “приходив” Михайло, сідав мовчки або ж кликав її на Волинь — у Колодяжне, в Нечімне, — вистежувати мавок, слухати пісень та легенд. Чомусь не виходив з голови отой ранок у Нечімному і він, Михайлик, зарошений майже попід руки, з букетом білих і жовтих лілей...
Не працювалося, а втомі не було міри. Дедалі більше переконувалася в тому, що Квітка і Маня мали рацію, коли не пустили її тоді до Харкова чи Києва, — там вона не витримала б напевне.
Дні минали без будь-якої віддачі.
“Чи не пора й мені підводити підсумок?” — питала сама себе Леся. Та проти цих думок повставала інша, та. Одержима Леся, і знову доводилося коритися її волі, і знову серце нило від кривди, а руки просили роботи. Поволі поверталася цікавість до життя.
А воно вирувало. Тифліс жив тривожними чутками про воєнні приготування на Далекому Сході.
...Лариса Петрівна поспішала на поштамт. Давно, ще при зустрічі в Полтаві, на відкритті пам'ятника Котляревському, обіцяла Коцюбинському вірші для альманаху, та оце тільки зібралася. Не такі, правда, як хотілося б, але на кращі зараз вона неспроможна.
Надворі потепліло. Розтанули ріденькі латки снігу, з гір помчали струмки. На Курі почавсь льодохід. Це було гарне видовище: внизу, під містком, скаженіла, пінилась річка, гнала наламану десь у верхів'ї сріблисту кригу, а над ущелиною, над скелями та розвалинами прадавніх фортець висло

читати