Завантажити

дорозі. — Ольга Петрівна скинула і взяла на руку легенького чесучевого піджачка.
ГЬрбкувата, зрита рівчаками дорога незабаром вивела нц крутий берег Дніпра. Внизу осиротіло димів пароцлав. Яким же він здавався маленьким та немічним супроти ріки! Широка, оплетена густими верболозами, ідо далі переходила в плавні й гаї, вона нагадувала велета, що, втомлений, приліг на осонні. Груди велет дихали спокійно, могутньо, навіть тут, на кручі, було/іути ті подихи — свіжі, збуджуючім Лариса Петрівна підставила їм розгарячіле лице. Давно, давно вже не стояла вона отак над Славутичем. Хоч і ніколи не забувала. І а Карпатах, і в Сан-Ремо, і на Кавказі снила його мерехтливими далями, пила його живлющу снагу.
— Боже, яка краса! — не втримала Ольга Петрівна свого захоплення. — Недарма всяка погань лізе на цю землю. Яка ж вона гарна! Мов та наречена.
— Навіть краща, — додала Леся. — Людська краса одцвітае, а ця — вічна. Топчуть її, грабують, марнують, а вона знову оживає...
— ...І сміється знову, — докинула Дора. А він ніби й справді сміявся — велет Дніпро — ясними очима своїх озер та озерець, широко, на півсвіту, розкидав дужі руки, ніби хотів обняти її, приголубити матінку-землю, що породила його, нездоланного.
Дай же, боже, коли-небудь,
Хоч на старість, стати
На тих горах окрадених
У маленькій хаті?.. —
декламувала Леся. Низовий вітерець лащився до її ніг, колихав Страви, а вона читала:
Хоча серце замучене,
Поточене горем
Принести і положити
На дніпрових горах...
— Ходять чутки, ніби на Тарасовій могилі і вдень тепер варта, — сказала Косачева. — Мовби селяни знов заходилися шукати свячені ножі.
— Робітники кують собі новітню зброю — куди міцнішу і куди гострішу! — відповіла Леся.
Широка стежка звивалася пшеничним ланом. Спереду і праворуч поле розгонисте впиралося в гай, а то — гналося й гналося понад рікою, обминаючи хутірці, перехоплюючи золотавими хвилями ярочки та балки.
— Все-таки ти молодець, Лесю Українко, — мовила перегодя Косачева. —Кажу тобі як поетка, а не як мати.
— Раніше ти ні за яких умов цього не сказала б.
— Скільки і як тебе не збивано, — вела далі Ольга Петрівна, — ти стоїш на своєму. — Вона зітхнула, помовчала. — Часом я тобі навіть заздрю... твоїй незрушності і твоїй фанатичності.
— Одержимості, — поправила Леся.
— Хай буде й так. Для митця вельми важливо мати свій ідеал, бути до останку вірним йому. Бо коли він блукає манівцями, без провідної зорі, сила його таланту губиться.
Щось смуткове було в її словах. Лариса Петрівна глянула на матір, зітхнула.
— Хочеться мені попробувати свої сили в газеті, — мовила після хвилинного мовчання. — Ти, певне, чула: в Києві має організуватися аж три українські пролетарські газети. Мене запрошують.
— З твоїм здоров'ям, твоїми нервами?
— Організаторської роботи я не візьму...
— Літературна, гадаєш, легша?
— Зате я знатиму, що роблю людям користь, знатиму, чого я варта. їх наздогнала Дора.
— Ось погляньте, який у мене букет! — хвалилась. Букет справді був прекрасний. Волошки, дрібненькі гостроносі сокирки, золотисті безсмертники, жовто-зелена медуниця, гіллястий звіробій, материнка спліталися в одній дивовижній красі. Посеред букета красувався будяк.
— А це ж навіщо? — торкнулася Леся колючок.
— Коли ж він такий гарний... ледве зірвала.
— Дивне створіння, — мовила Леся. — Таке неоковирне, непідступне стебло і така ніжність кольору.
— Ще одна примха природи, — обізвалася мати. — Все краще боронить себе від людських рук.
— Коли ж ті руки нищать його, то що має робити?
Увійшли в гай. З ліщини, що так і норовила перегородити стежку, з-поміж дубів і сосен дихнуло розмореною хвоєю, торішнім листям і незмінним для всякого лісу грибним запахом.
Китаїв потопав у зелені. В садах рясно червоніли черешні, доспівали вишні, на городах буяли картоплі, перевиті квасолею калачі, густо цвіли розкішні соняшники. їхні круглі жовто-гарячі лиця ніби пашіли теплом, здавалися сотнями дрібненьких сонць, які спустилися на землю, щоб вигрівати її.
Була неділя. Замурзана босонога дітвора, незважаючи на спеку, гасала вулицею, збивала густий їдкий пил. Подекуди у затінку оплетених гарбузинням парканів чи гіллястих шовковиць досиджували старезні як світ діди. Вони сиділи мовчки, зложивши на колінах ще колись натомлені руки або зіп'явши їх на такі ж давні, сучкуваті та вишліфувані шорсткими долонями костури. В їхніх непорушних, холодних очах, здавалось, проглядала вічність.
Подорожні минули кільканадцять дворів, зрештою зупинились біля високої різьбленої брами.
— Отут і літують Лисенки, — мовила Косачева. На обійсті пахло розмаєм, що кущився на грядках і попідтинню, нагідками, настурціями та ще якимсь різнотрав'ям. Обіч ганку, під вікнами, сягаючи вершками зеленого залізного даху, яріли мальви.
Гостей зустрічала Катерина —

читати