Завантажити

декабристів, цих перших провісників свободи.
Вони розмовляли напівголосом. Лариса Петрівна раз у раз переступала з ноги на ногу, — вони в неї зовсім заклякли.
— Кожен володар, нехай він хоч найбільший тиран, наряджається в тогу непогрішності, — відповів Борис Дмитрович. — Мета у них виправдовує засоби.
— Страшна мета, жахливі засоби.
— Так. Але все має свій початок і свій кінець. Маєте рацію: наближати кінець оцього насилля повинен кожний. Я не вмію мислити в рамках чиєїсь програми. Заразом відчуваю немалий обов'язок перед народом і віддаю йому весь пал своєї душі.
Арештованих почали викликати на допит. Ніхто з них у камеру не повертався. Куди їх спроваджували, що з ними робили, було невідомо.
Десь ополудні викликали й Лесю Українку. Вона ледве переступила поріг і одразу, не чекаючи ні дозволу, ні запрошення, сіла. Слідчий глянув на неї скоса, але промовчав: арештована мала такий змучений вигляд, що заперечувати їй не посмів.
— Лариса Косач... тисяча вісімсот сімдесят першого року народження... — мимрив слідчий, переглядаючи “Дело”. — А... а яка у вас освіта? — запитав. — Тут не зазначено.
— Ніякої, — нехотя відповіла Леся. — Вчилася самотужки.
Слідчий щось записав.
— Літератор, — вичитував далі. Відсунувши теку, запитав: — Соціал-демократка?
— Так.
— Членом якої організації являєтесь?
— Ніякої.
— Тобто як? Соціал-демократка і...
— ...І, на жаль, хвороба не дає мені змоги бути повноцінним членом цієї партії.
— Дозвольте, — перебив її слідчий, — результати обшуку дають підстави звинувачувати вас у переховуванні нелегальній літератури. Це теж політичний злочин.
— Що ж, я вже казала: я письменниця, я мушу знати життя в усіх його проявах. Чим ви доведете, що я переховую “Искру”? Адже найшли її в мене не в схованці, а на столі.
— В такому разі скажіть: де ви її взяли, в кого?
— Купила, — не задумалась Лариса Петрівна. Слідчий почав знову гортати “Дело”. Там було чимало різних писаних від руки і на друкарській машинці папірців.
— Адреса ваша потрапила до Крохмаля теж, скажете, випадково?
— Яз ним кілька разів листувалася.
— Мета листування?
— Звичайна: Крохмаль тоді подавав надії як літератор.
Різкий телефонний дзвінок перервав допит. Слідчий довго вислуховував якісь нотації, час од часу кидаючи:
“Так!”, “Слухаюсь!” Зрештою розмова скінчилася. Слідчий навіщось поправив краватку, хоч вона в нього трималася бездоганно, глянув на арештовану.
— От що, панно Косач: з вами розмова довга. До того ж ви навмисне її заплутуєте. Я міг би вас тримати стільки, скільки вимагало б слідство. Але зважу иа ваше здоров'я. Гадаю, ви не збираєтесь тікати за кордон? От і гаразд. Але для певності підпишіть оце. — Він підсунув невеличкий стандартний папірець. Леся прочитала — то була підписка про невиїзд без спеціального дозволу.
XVI
Нездужалось. Чи то давалася взнаки далека заморська подорож, чи, може, туберкулін, запобігливо рекомендований після простуди лікарями, розбудив у ній давню хворобу, а нило, немов побите, тіло, немилосердно, до крові, рвав груди кашель.
Лариса Петрівна сиділа біля відчиненого вікна, слухала, як шумів між листям дощ. Уже з тиждень ч? й більше як він унадився і плющить безперестанку — то січе, мов батогами, то кропить дрібно-дрібнесенько. Сонце, здається, назавше розпрощалося з людьми, посилаючи їм на згадку холодне безрадісне світло. В сірій імлі потонули гори, густою сірою вуаллю запнулося місто.
Все ж їй подобалося це дощове марево. Чому — сама напевне не знала, хоч відчувала — десь глибоко в серці таїться відгадка. Там, на самісінькім дні її зболеної душі, оцей тихий дощовий смуток якось єднався із споминами про далеке дитинство. Вірніше, він чомусь викликав тії спогади, а вже потім сплітався з ними, творив суцільну мелодію, з котрої і поставала в уяві благословенна пора. Де вони, святі, немеркнучі дні?! Де вінки медвяних польових квітів? Де купальські пісні?.. А отой ранок в Нечімному!.. Озеро, білі і жовті лілеї... ніжні переливи сопілки і тихий, трохи журливий, наче гомін лісового струмочка, голос дядька Лева... Боже! Чого б людина не віддала, аби хоч одним оком, хоч краєм ока заглянути в свою молодість, відчути її сповна хоч на одну-однісіньку мить. Щасливий, хто все своє життя не розминається з стежками свого дитинства, хто може не покидати рідну землю.
“...Вкраїно! Красо моя, туго моя нерозрадна, де ти? Обізвися, рідна! Я вчую твій голос. Пізнаю його в шепоті вітру, в пахощах чебрецю й материнки. Чуєш-бо, нене? Це я, дочка твоя, Леся, що нареклася ім'ям твоїм священним. Пам'ятаєш мене? Пригадуєш заквітчане волинське дівчатко, що вночі самотою бігало в ліс, аби завидіти мавку, що завмирало при піснях твоїх та легендах, — пригадуєш? Я не забула тебе. І не забуду. Школи! У найскрутніші хвилини, коли життя обертається мені лише мукою, я кличу тебе, і мені стає легше. Так повелося здавна.

читати