Завантажити

квіти!” Тут роботи повнісінько — і менших гляди, і миски-ложки помий, і зілля нарви... еге ж, а вона: ходім та ходім. Упораємось, поприбираємо удвох — і гайда. Недалеко ж, на пастовні, квіток тих — що зірок у небі. Яких тільки хоч... А Леся любила плести вінки. Ото назбираємо квіток, посідаєм під вербами і ну плести, ну плести... Один одного кращий. А в найкращому Леся могла і весь день проходити. Може, бачили: є її фотокартка, там вона як польова царівна у стрічках і у вінку з дикими рожами. З дикими рожами плести трудно — колючі, зате ж гарно як!..
Варвара Йосипівна оглянулась на двері — так, ніби чекала, що вони ось-ось розчиняться і на порозі стане сама господарка “будиночка”, Леся, і вона вручить їй квіти. Але двері німо біліли при місячнім сяйві, навколо стояла тиша, тиша, яка буває в селі хіба що тільки короткої літньої ночі після тяжкої денної праці, і подруга Лесиних днів, очевидно ще й тепер бентежачись спогадами, не знесла мовчання.
— А що вже пісні любила! — мовила знову. — Не спала б, не їла — аби тільки слухати. І слухав, і сама співає. А то ще записувать почала. Нащо, питаю, записуєш, адже й так пам'ять добру маєш? “Е-е, — каже, — то я знаю одна, а от коли будуть списані та ще видрукувані — всі знатимуть”. Так хотіла, щоб нашу пісню всі знали! Щлу книжку про пісні наші лісові написала. Читали, певне?
— Навіть оперу слухав, — похвалився я.
— Ну от. А я і вчитать незугарна.
— Зовсім не вмієте?
— А не вмію. Леся хотіла було навчити, вже скілька літер і знала, та як захорувала вона, як почали возити її по тих операціях — пропала вся моя грамота.
Мені хотілося більше почути про минуле, про Лесю, і час од часу, як тільки міг обережно, повертав розмову до того.
— І клуб у селі гарний, а от “Лісової пісні” ваші аматори досі чомусь не поставили. — Сказав і пошкодував було — досить уже чітко прозвучав у моїх словах докір. Але Варвара Йосипівна чи не вловила його, чи, може, мовчки, в душі, пробачила мені.
— Поставлять, — запевнила. — Сміхота! Кинулися по селу шукать постолів і, повірте, насилу найшли скілька пар... Із міста, з театру, тут наїжджає один, — додала перегодя, — помагає, то вже, напевне, поставлять. Був і в мене — розпитував що й до чого. А я хіба відаю? Знаю тільки, що Леся ні свята, ані весілля жодного не минала — все слухала та примічала усе. По людях їздила. Чули, мабуть, про Нечімне? Це за Скулином, кілометрів п'ятнадцять відціль. Був там у Косача, в Петра Антоновича, у батька Лесиного, свій чоловік, то Леся й їздила туди вліті. І Михайло, братик її, так само їздив. Одного разу, як вернулися відти, Леся мало не всеньку ніч розказувала про Нечімне: про озеро, яке воно там драглисте й заросле, про дуби, що їх там виділа... і про якогось, — не пригадаю вже його ймення, вони в нього ще ночували у лісі, — дядька, котрий літував у Нечімному з худобою і знав багато усякої всячини, самому лісовикові був приятелем, багато розказувала. Еге ж...
Неспішне оповідає Лесина подруга, а переді мною все чіткіше вимальовуються чарівні картини “Лісової пісні”; лугом пливе легенький туманець, снується тиша на прохолодні місячні промені, а мені ввижаються лісовики та водяники, русалки і потерчата; чуються перебори сопілки, голоси невідомих лісових мешканців... Нагострюю слух, напружую зір...
— Кажуть, про все це пишеться в Лесиній пісні. — Вона так і сказала: Лесиній пісні.
— Еге ж, — підтакую, — про все це там е. Старенька задумалась — видно, нахлинула сива вікова давнина, полонила увагу. Нараз підвелася.
— Піду поставлю букета.
У кімнатах чисто, затишно. У вікна пробивається і м'яко лягає на долівку місячне світло. “От північ вдарила — найкращий праці час”, — згадалося Лесине, і я подумав, що, певне, отакими ночами творила Леся свої безсмертні поезії, обдумувала свої драми і повісті, міркувала над гіркою людською недолею...
Варвара Йосипівна поралася, не запалюючи світла, — видно, їй до дрібниці відомо було, де що лежить. Спорожнила чималу вазу, вийнявши звідти зів'ялі квітки, поставила свіжі.
— У цій самій вазі стояли квітки й при Лесі. Я підступив, торкнувся вази і ніби відчув легеньке тепло Лесиних рук.
— Більше нічого і не лишилося, одна ваза, — мовби виправдуючись за лихоліття і жорстоких людей, які приходили і забирали з собою дорогоцінні Лесині речі, сказала селянка. Видно, її часто про це розпитували, і цього разу вона вирішила попередити запитання. — Війна за війною — хіба що удержиться? Мало й хатину саму не рознесли... Отут була її спальня, — показувала кімнати, — а отут, де ми з вами, — вітальня. Отак стояв стіл, отак фортеп'яно. Тут Леся приймала й гостей, і своїх, сільських. А бували в неї люди щодня: того пан скривдив, того суд — всі до неї приходили... А скільки тут книжок прочитано! Скільки просиджено вечорів!.. Щовесни, як тільки Леся в селі, Шевченкові іменини справляли. Наскликав людей, розсадовить отак-о на лавах і грає або читав — про гайдамаків та про Катерину...

читати