Завантажити

побував на нашій Волині. Вона нахлинула на мене, роздирає мені серце своїми тужливими піснями, чутими ще в дитинстві. І я знаю: вони не відступлять, поки не вляжуться отуто, на папері. Через них я більше нічого не можу ні думати, ні відчувати. Поза цим я мертва, мовби мене нема на світі.
Климент Васильович відчинив вікна. Дощ ніби ущух, надворі стояла глибока тиша.
— Тобі шкідливо перевтомлюватися. Зрозумій же нарешті.
— Така, друже мій, доля поетів, що кров'ю власного серця мають поливати собі шлях до безсмертя. Безсмертя мене не турбує. Мені болить сьогоднішнє і майбутнє мого народу. Задля цього жертвую всім. Мені й так часами буває незручно, що більшість моїх партійних товаришів надто оберігають мене, затуляють од ворожого ока. І коли я не в силі переінакшити цього, то хоч у власному писанні робитиму так, як вимагає моє сумління. А з усім іншим — хай історія розбирається, це її клопіт. — Вона знову сиділа за столом, переглядала рукопис. Квітка вже знав: мине кілька хвилин, і Лесю не відірвеш — забудеться і сидітиме до... певне, тепер до чергового нападу котроїсь із хвороб.
Зітхнув.
— Але чому ти саме цю драму так опікуєш? — спитав. — Наскільки я знаю, вона далека від того, об чім тільки що тобою говорено. Звичайний собі фольклорний сюжет, яких не бракує в літературі. Коли хочеш, — навіть подібно до Олеся.
— Ну, це вже вибач, — перебила нетерпляче. — Олесева “Над Дніпром” мені видається убогою. Народного там тільки фон... І потім: невже ти гадаєш, що ця прадавня тема вичерпана? Кожне наступне покоління шукатиме в народній творчості свого, нового. До того ж я глибоко переконана, що історію Мавки може написать тільки жінка.
— Хіба що, — всміхнувся Квітка.
— Так, так. А щодо значимості цеї речі, то я не ставлю її вище од інших. Просто інакше писати її не можу. Потім: чому ти вважаєш, що революційним може бути твір тільки з брязкотом зброї, гулом розгніваної маси?
— А Мавка? До чого кличе вона?
— До кращого, що є в людській душі, в людині і що так попрано в ній цією дійсністю, — до чистоти душевної.
— Але ж подумай: ніколи ще ти не писала в такому стані.
— Правда твоя... хоч майже кожна з останніх моїх речей обходиться мені занадто дорого. А що ж? Може, ця “Лісова пісня” буде лебединою піснею Лесі Українки.
— Не говори... — Квітка стримався і вже лагідніше додав: — Ця нічна розмова, бачу, не до добра. Ходи краще спати.
— Я зараз... одну хвилину... — і рука її швидко забігала по паперу.
Квітка постояв трохи і, обережно ступаючи, щоб не рипіли пересохлі від давнини мостини, вийшов.
Дні життя рахувалися тепер “Піснею”: сьомого дня закінчено другу дію; восьмого — сцену зустрічі Мавки з Лісовиком; дев'ятого і десятого... ці дні видалися найтяжчими. Боліла шия, голова, плечі, ніби вона не писала, а вантажила мішки чи довбала неподатливу скелю.
На сході, погожий за весь цей час, займався ранок, місто купалося в променях, пробуджувалося галасом візників і перекупок, що поспішали першими потрапити на базар, шарканням мітел і чиїмись поспішливими кроками, а в її уяві, перед нею лежала поліська пуща, дрібний сніг помалу припорошував дерева, озеро, галявину, на якій ще недавно стояла Лукашева хата. А он і він: змарнілий, давно не стрижений, напівзодягнений, сидить під старою вербою, що сонно поспускала сиве од снігу віття. Сидить і благає свою зрадливу долю,'питається в неї поради.
Сп'янило тебе, Лукашу, кохання. Загубив ти його, загубив своє щастя. Десь блукає воно, мов туман гаєм... Але живе. Чуєш, живе! Бо ніщо в світі не зникає безслідно, надто ж — кохання. Хай ти його зрадив через свою безрозсудність, хай знехтував, — раз тобою народжене, воно житиме вічно, не в твоєму, так у чиємусь серці, а житиме, садитиме дивоцвіти на землі цій окраденій; твоє, тільки твоє, — воно виросте у велику вселюдську любов, яка знищить морок, розтопить кригу, що сковує душі невільних.
Чуєш голоси нового дня. Людино? Бачиш світанок? Він уже загорівся. Великий, кривавий. Запалав полум'ям сердець нужденних, голодних, залюблених у майбутнє, готових заради нього на велику потребу.
...До кімнати зайшов Квітка. Лариса Петрівна чи не помітила, чи не звернула на це уваги. Климент Васильович знав ці хвилини: Леся не любила, коли перешкоджали. Все ж влучив, здавалося б, слушну мить і сказав:
— Ти гориш уся, Лесю... Спочинь же.
— Горю?! Правда, любий, все життя моє — невпинне горіння. На моїх очаз{ згоріло стільки прекрасних сердець! То чому моє має тліти? Я ж — Одержима... Я клялася їхнім життям, їхньою мукою. Я мертвим дивилася в очі.
Горить моє серце. Чуєте, Люди? Його запалила іскра палкої до вас любові. Ви навчили мене ніжності і жорстокості, пісням своїм і плачам, добру навчили і злу, радощам і стражданням. Спасибі вам. Люди! Я не гніваюсь за свої муки, не нарікаю на долю. Вони дали мені сил Прометеевих, терпіння народного. Я ними житиму, я маю в серці те, що не вмирає.
Я йду

читати