Завантажити

Петрівно? — запитав, як дівчина одбігла. — Послухати — великі діла творяться, народ береться за сокири.
— До сокири він брався й раніше, Миколо Віталійовичу, а от зараз у нього з'явилася ще й інша зброя — духовна. Ця, вважайте, сильніша. Ясна ідея, мета, тісне єднання сил — ось те, чого бракувало усім колишнім народним рушенням.
— Такого могутнього поступу мас історія ще не знала. Петербург, Донбас, Харків... “Потемкин”!..
— І все це — ланки одного ланцюга, Миколо Віталійовичу. Ось у чому суть.
— Були в мене на днях селяни — бориспільські та й тутешні. Неписьменні, далекі од політики люди, а й ті розуміють. Земля, кажуть, повинна належати тому, хто на ній працює. — Лисенко зупинився, глянув на Косачі-вну. — А ви, Лесю, змінилися.
— На гірше чи на краще?
— Таке піднесення... така внутрішня гармонія...
— Ви вгадали, — осміхнулася Лариса Петрівна і враз посерйознішала. — Тепер, як ніколи, я ощасливлена повнотою гармонії власних почувань з громадськими. Змагання добра і зла, кривава провесінь цього року виповнили всю мою душу гомоном бурхливої юрби та брязкотом зброї, полонили уяву суворим багрянцем людської крові. В Тифлісі на тротуарах вона стояла калюжами, її топтали, а кров червоніла, палала... Після цього я тим паче не можу мовчати.
— Так-так, ви маєте рацію: мовчати не можна. — Нараз Лисенко заспішив. — Ось ходімо скоріше, я вам щось покажу...
На ганку їх чекали.
Лисенко поспіхом привітався з гостями.
— Ласкаво прошу вибачити, — кинув і швидко подавсь до кімнати.
— Руки мийте, — сказала Катря.
— Даруй, дочко, потім.
Він енергійно підійшов до рояля.
— Слухайте!
Дужі, напружені руки вдарили по клавішах. Акорд, ще акорд. Гучний, наростаючий — мов перекати весняного грому. Звуки твердішали, набиралися сили, шматували повітря. Від них стало тісно, тривожно...
Але — що за мелодія? Що за пісня?..
Присутні завмерли.
Леся Українка підвелася. Погляд її упав на невелику, злегка потерту книжку, яку Микола Віталійович витягнув з кишені і поклав на рояль. “Іван Франко. З вершин і низин”, — прочитала. Вона знала цю збірку. “Що б там могло привернути його увагу?”
В цей час серед громових акордів урочисто пролунали слова:
Віч-ний рево-лю-ціо-нер —
Дух, що тіло рве до бою,
Рве за по-ступ, ща-стя й волю —
Він жи-ве, він ще не вмер!
 
Так ось що полонило творця!
Лисенко грав. Поривчасті помахи рук, здавалося, окрилювали пісню, кидали її в розбурханий світ, що клекотів громами.
XV
Петра Антоновича перевели працювати знову до Ковеля, а з ним на деякий час поїхала і Ольга Петрівна. В Києві зосталися лише молодь та Ліля, яка недавно повернулася з Праги. Сестра приїхала не сама — родина Косачів поповнилась ще однією внучкою.
На різдвяні свята нагодився і сам Кривинюк. Він помітно постарів, причиною чого були все ті ж незлагоди. Михайло Васильович досі не втрачав надії оселитися в Києві. Однак і цього разу ходіння та оббивання порогів нічого втішного не дали. Підприємцям було не до нього, їх вимотували безперервні страйки і непослухи робітників та дрібного чиновництва. Місто задихалось від кризи і породженого нею злодійства; місто вдень і вночі будоражили арешти та обшуки, якими царизм намагався погасити революційний запал мас.
У квартирі Косачів усі, крім Лесі, вже спали. Лариса Петрівна, примостившись біля груби, саме докінчувала переглядати останні номери “Искры”, коли в коридорі почулися кроки, а невдовзі гучний, вимогливий стукіт. Накинувши на плечі хустку, вона вийшла. Не встигла відімкнути двері, як їх із силою рвонули, — на порозі, відстороняючи, її, став жандармський офіцер. За ним виднілися рядові.
— Дозвольте, по якому праву?.. — обурилась Лариса Петрівна.
— Не утрудняйте себе подібними питаннями, — спокійно відповів жандарм. — У вас належить зробити обшук.
Всередині у Лесі мов що обірвалося, проте виду вона не подала.
— Ви, певне, помилилися, — намагалася затримати непроханих гостей, сподіваючись, що, може, хтось почує і здогадається прибрати “Искру”.
— О ні! Запевняю вас.
Жандарми один за одним ввалювалися в коридор. Від них несло холодом.
— Прошу, — запросив її офіцер, прочинивши кімнатні двері.
Леся пройшла. Вона була на диво спокійна. “Добре, хоч матері нема”, — подумала.
Квартира сповнилась тупотом, скрипом підлоги, шелестом паперів. Косачівни позіскакували з ліжок, боязко щулились, перешіптувались. Офіцер наказав усім сидіти на місці. Повагом, хизуючись власною виправкою, він походжав по кімнаті, стежив за обшуком. Лариса Петрівна сушила голову над тим, як би непомітно сховати газети. Вони так і лежали в кріслі” оберненому спинкою на кімнату. Леся підійшла, кинула на газети з плечей обпиначку. Офіцер завважив її рух, ступив до крісла. Стеком, яким весь час похльоскував по блискучих халявах, підняв край хустки, нахилився і

читати