Завантажити

її за руку. Це був він, Климент Васильович.
— Ходіть додому, Лесю.
— Але... чому я не можу бути на вулиці? Климент Васильович надто хвилювався, щоб пояснити.
— Потім побачите... зрозумієте.
А потім...
Загін солдатів перетнув демонстрантам дорогу.
— Розійдись! — верескнув високий, туго стягнутий портупеєю офіцер. Не вступаючи в переговори, він хвацько обернувся, скомандував: — Гвинтівки на приціл!
Десятки стальних цівок зловісними очима вп'ялися в натовп.
— Рятуйся! — розітнув хвилинну тишу розпачливий крик.
— Спокійно, товариші!
Але вже було пізно. Колона почала розпливатися. З-за солдатських шеренг враз вискочили і накинулися на демонстрантів двірники. Палицями, короткими гумовими трубками вони били по чім попало.
Раптом біля самісіньких ніг офіцера упав, бризнувши іскрами, камінь. Хто його кинув, звідки — ніхто не встиг помітити. Офіцер зблід, рвучко скинув догори руку.
— Плі!
Сухо тріснули постріли. Кілька чоловік повалились на брук. З дерев полохливо, з криком знялися і закружляли в повітрі галки...
Климент Васильович здригнувся.
— Там стріляють, — підійшла до вікна Леся. Квітка мовчав.
— Ви про це знали?
— Про це знали всі... окрім вас. Леся похапцем накинула пальто.
— Я вас не пущу, — підступив Климрнт Васильович. В її мовчанні відчув невдоволення, осуд і зрештою сам почав одягатися.
Над містом, над Двірцевим майданом, чулися стрілянина, лемент.
— Не треба туди, Ларисо Петрівно.
— Чому ви вважаєте, що нас неодмінно хтось або щось зачепить?
Вони наближалися до чоловічої гімназії. Біля входу і попід вікнами нижнього поверху стояли поліцаї і кілька цивільних. На тротуарі валялося скло. З верхніх відчинених і повибиваних вікон доносився галас. Лариса Петрівна і Квітка перейшли на протилежний бік вулиці. Незабаром їх зупинив Читадзе.
— Що ви, Ларисо Петрівно! — заперечив, дізнавшись про її намір. — Вертайте назад. Зараз там небезпечно.
Леся попробувала заперечувати, але Читадзе взяв її під руку.
...Тої ночі Тифліс не спав. Вулицями безугавно гасали загони поліції. Кінський тупіт то чіткішав, то віддалявся” завмирав; серед тривожної тиші він був єдиним звуком, голосом зникаючого світу: в зрадливім мовчанні міста, за глухими стінами і в підземеллях, йому готувалася смерть.
А в одній з кімнат будинку № 23 по вулиці Давидовській, де тьмяно блимало світло, маленька квола рука поспішно, рядок за рядком, клала на папір слова. Там творився Гімн. Гімн Людині.
XIV
У кінці травня Леся Українка була в Києві. Місто жило тривогою: зовсім недавно ним прокотилася небачена досі хвиля страйків і демонстрацій, і тепер, обагрене робітничою та солдатською кров'ю, воно готувалося до наступних боїв.
Щодень приносив нові перемоги й поразки, надії і розчарування...
Лариса Петрівна давно не відчувала в собі такого піднесення, її робочий стіл був завалений рукописами, замітками, які ждали свого викінчення. Початок “У катакомбах” — драми, навіяної тифліськими подіями, чернетки оповідання “Примара”, поеми “Три хвилини”... Вона працювала вдень і вночі: писала, налагоджувала перервані зв'язки з гуртками, найближчими друзями. Кволе здоров'я недовго витримувало це навантаження, і незабаром знову з'явилися швидка втома, головні болі, а за ними не забарилися й напливи істерії.
Необхідно було відпочити. Трапилась і нагода: Лисенко вже давно запрошував Косачів до себе в Китаїв.
...Старенький скрипучий “Парубок”, збурюючи колесами воду, обережно причалив до пристані. Поки перекидали мостки, на палубі, коло виходу, скупчилось десятків зо три люду: жінки з клунками та пустими кошиками, кілька гімназистів, якісь чиновники, робітники.
— Підождемо, нехай сходять, — байдуже сказала Ольга Петрівна. — Поспішати нам нікуди. — Вона одійшла вбік. — А підводи я щось не бачу, — окинула поглядом пристань.
— Може, он там, за вербами, — кивнула Леся на рядок низеньких вербичок, що кучерявилися вздовж дороги.
— Або й зовсім нема. Хіба це первина? Пообіцяв, аби заманити, а там як хочте. Сам ходить пішки, то й нас... — Ольга Петрівна не закінчила думки. — Ну, гайда, — мовила, — уже нікого нема.
Підвода, обіцяна Лисенком, все ж чекала гостей. День був жаркий, і кучер, не відаючи достеменно, яким саме пароплавом прибудуть гості, поставив коней оддалік, у затінку.
— А може, й ми пішечком? — запропонувала Ольга Петрівна і осміхнулась. — Скільки тут до Китаєва? — запитала селянина.
— Та, мать, верстов три буде.
— З гаком, чи як?
— Таж, казав той, як на які ноги.
— Ну що, підемо? — Косачева глянула на дочок.
— Але нешвидко, мамочко, — попрохала Леся.
— Аякже! Нам тільки й зостається, що бігать наввипередки. То ми пішли, — сказала візникові.
— Моє діло сторона. Якраз і до кума загляну.
— Ото. А як хто з нас пристане — тоді підберете у

читати