Завантажити

синє-синє, мовби вицвічене фіалками небо.
Леся постояла на містку — аж трохи змерзла — й пішла. Біля поштамту її мало не збив з ніг рослий хлопчина. З криком: “Війна! Японці напали на Росію!” — він вихором вилетів з дверей і помчав вулицею.
На поштамті панувала паніка. На місці не було жодного чиновника — всі збилися в гурт, посеред якого стояв чоловік у форменці — очевидно, телеграфіст — і розгублено коментував щойно одержане повідомлення. Настрахані чуткою відвідувачі, аби дізнатися щось певніше, напирали на бар'єр, що розділяв залу, дослухалися до тої розмови, перекидаючи один одному уривки фраз.
— ...Потоплені броненосці.... “Ретвизан”... “Цесаревич”... “Паллада”...
— ...Не потоплені, тільки пошкоджені.
Декотрі відразу ж зникали — несли ту страшну звістку додому.
З трудом здавши листа, Лариса Петрівна не стала затримуватись...
У місті з'явилися листівки, якими комітет РСДРП закликав робітників у неділю вийти на демонстрацію. Але сталося непередбачене: на станцію прибуло кілька санітарних вагонів, і народ кинувся до них, щоб розпитати поранених про останні новини, а заразом довідатись і про своїх рідних (може, чули, стрічалися). Вагони стояли в тупику, і незабаром коло них зібралося чимало люду. Кілька поліцаїв, що спробували розганяти людей, були відтиснуті і освистані. Робітники майстерень, що саме покінчали зміну, жінки слухали солдата. Він, здавалося, висів на приступці вагона — одна забинтована рука на грудях, на підв'язці, другою тримався за поручень, — говорив мішаною грузинсько-російською мовою. Розповідь його була невтішна: фронт майже без боєприпасів, постачання погане, серед начальства пияцтво.
Натовп гудів.
Солдат-грузин закінчив, сплигнув з приступки, на його місце став інший. В цього були цілі і ноги, і руки, тільки під розстебнутою гімнастеркою на грудях проглядало густе плетиво поруділих від крові і поту бинтів.
— Товариші! — гукнув солдат. — Нас посилають на смерть, а діти наші, сім'ї сидять без хліба... Виступайте проти війни! З вами робітники і ми, солдати...
— Геть війну!
— Геть тиранів!
...А навколо вже скаженіла поліція... Раптом над усім цим збуреним натовпом пролунало сильне, всевладне:
— Геть самодержавство!!!
XIII
По кількох місяцях перебування на Україні (Київ зустрів її ще свіжою, обсадженою барвінком могилою Михайла Старицького) Лариса Петрівна восени знову повернулася до Тифліса. Цього разу вона поїхала туди ще й тому, що там був Квітка. Климент Васильович без неї тепер не міг. Та й Леся, здається, відчувала те саме. Ніхто з них напевне не знав, якими стануть їхні стосунки в майбутньому, але обоє розуміли: вони повинні бути разом.
Тепер коло їхніх друзів розширилось. Паліашвілі, виявляється, мав рацію: Читадзе таки потягнуло на батьківщину. Залишив її зовсім юним, незнаним хлопчиною, а повернувся відомим, уславленим. Зерна багаторічної приязні Читадзе і Косачів лягли на плідну основу.
Лариса писала мало — недуги дедалі частіше змушували її відкладати перо, шукати інших шляхів виходу слова. Удень, поки Климент Васильович був на службі, читала, блукала в горах, зате ввечері, вдома чи в гостях, давала волю думкам. У центрі розмов була, звичайно, політика: ганебний провал японської кампанії, страйки і повстання, що могутнім полум'ям клекотіли по всій Росії.
“..Наставав 1905-й. Він розпочався новими революційними спалахами і новими, ще жорстокішими репресіями. 3 далекого Петербурга надійшла звістка про розстріл демонстрантів біля Зимового палацу, а слідом — про арешт Горького” Царські сатрапи кинули письменника в підземелля Петропавловської фортеці за те, що осмілився подати голос за скривджених.
— Вони закували народ і хочуть закувати ще й думку, — обурювався Читадзе. — Але на цьому вони зламають зуби. Можна заборонити страйки, але ніякі укази — будь їх хоч тисячі — не зупинять слова.
— До того ж заборонене слово падає на вагу історії важче звичайного.
— Я пам'ятаю Олексія Максимовича, він був другом Гоги, мого брата, і моїм другом. Ми часто стрічалися... Яка він людина, Ларисо Петрівно! Мислитель! І таку людину за грати! Ш, це вже крайність. А крайність — безсилля.
— Але царизм ще живе. Повалити його — наша справа. Опортуністи, правда, іншої думки, але, на щастя, їх значна меншість. Основна маса пролетарів за марксистами-іскрівцями, в їхніх руках будучність.
— Будучність, — вголос мріяв Читадзе. — Всі наші помисли спрямовані в завтра. Я часто задумуюсь над тим, якою буде людина в майбутньому. Адже одна справа здійснити революцію, повалити царизм, але не менш важливо прищепити нову мораль, нові етичні норми.
— І знаєте: нас, літераторів, педагогів, це стосується насамперед. Партійні агітатори роблять велике діло, пропагуючи Марксові ідеї, проте цього ще не досить. Треба й інших засобів, форм, щоб охопити по можливості всі верстви народні. Вам, певне, відомо про організацію на Україні “Просвіт”?
—

читати