Завантажити

старша дочка Миколи Віталійовича. Жінки розцілувалися.
— Заходьте до хати, — запросила Лисенкова, — бо ж надворі так парить... хоч би дощу не було. Як ви тільки добралися?
— А ми помаленьку, — відповіла Ольга Петрівна. — Візника вашого одіслали та й подалися.
— Лишенько! То ви ще й пішки?
— Еге ж. Трошки полем, а там гаєм — так і дісталися.
— А батько оце мов де пропали. Як пішли після снідання... Ну, то заходьте ж... Ольго Петрівно, Лесю!.. Чи вас просити! І ти, Дорочко. Будьте як дома.
Хата була з двох половин, через сіни. Лисенки займали ту, що од саду, — дві кімнати і кухню. В одній, світлішій, кімнаті стояв блютнерівський рояль, дубовий стіл, накритий простою селянською скатертиною, посеред якого поблискував начищеними боками старенький тульський самовар; попід стінами, застелені обрусами, тяглися широкі тесані лави; у простінку між вікнами. убраний рушниками, висів портрет Шевченка. Змащен червоною глиною долівка була притрушена лепехою
— У вас як на тройцю, — зауважила Ольга Петрівна.
— Це все батько. Любить, як у хаті травами пахне... Та воно, скажу я вам, навіть краще, бо од піску тільки пилу повнісінько.
Дора з наймолодшою Лисенковою, Мар'яною, клопоталися біля квітів, підрізали корінці, ставили в глечик.
— Давайте сюди, дівчата, — обізвалася до них Катерина Миколаївна.
Букет поставили посеред столу. Лариса Петрівна підійшла до рояля.
— Хочете пограти? — запитала її Катерина. — Прошу, будь ласка. В нас оце якось був цілий концерт.
— Спасибі... Хтось приходив чи приїздив? — поцікавилась Леся.
— Та цей же, Антон Калита, з Борисполя... А з ним ще чоловік шість селян. Грали, співали... Поїхали аж другого дня... Батько навіть помолодів, наслухавшись їх.
— Давно я його не бачила, — з жалем сказала Леся.
— Такий же! Хоч кажи, хоч мовчи, а він своє:
працює день і ніч, та й усе. Потім на серце скаржиться. Яке ж серце після цього не втомиться?
Леся злегенька натиснула клавіші. Рояль обізвався глухо й затих. Але не затихли звуки в її серці. Вони збурили в нім хвилю далеких споминів. Коли вона дівчатком бігала до Миколи Віталійовича вчитись... його концерт... перші самостійні етюди... Коли це було? Взагалі чи було коли-небудь?
Вона грала. Одноруч, лише альтову партію... Це була мелодія Лисенка на її переклад з Гейне... її улюблена!
— Важко все-таки? — поспівчувала Катерина.
Лариса перервала гру. Ні, не про те її думки... не про те.
Рвучко підвелася. Що ж навіяло цей хвилинний смуток? Певне, спогади.
Однак де ж Микола Віталійович? Уже повертає за полудень, а його все нема.
— Мар'янко! — гукнула Лисенкова до меншої. — Ти не знаєш, де це батько?
— Знаю. — Очі Мар'янки заграли хитрістю.
— То збігай за ним... Скажи: гості приїхали, полуднати час.
— Підемо удвох, — надалася Леся.
— Та й чого це ви блукатимете отам по кущах? — заперечила Катерина Миколаївна. — Хіба мало втомились?
— Нічого, я вже оддихала. Подивлюся місця, бо ж хтозна, чи доведеться більше.
За садком, за городом одразу ж — гай. Поважні у своїй задумі дуби, гіллясті липи, шумливі берези, гінкі, мов промені, сосни. Царство сонця, міцних пахощів, тіней... І голосів — пташиних. Зозулі, іволги, вудвуди, дятли, синиці і навіть мовчливі круки скрипіли, пищали, вистукували, кували... А знизу, з духмяних трав, линуло безугавне стрекотіння, дзижчання... Справді — зелений шум. Заспокійливий, милий...
Попереду, між деревами, заясніла галявина.
— А он і татко, — показала дівчина.
— Де? — придивлялася Лариса Петрівна.
— Он-он... Іде сюди.
Ага! Кремезна, в білій сорочці постать вийшла на стежку. Микола Віталійович! Рідний, дорогий... Леся готова була кинутись назустріч...
Лисенко йшов задуманий. Голова опущена, погляд втуплений у землю. Важкі рамена помітно зсутулені. Але хода ще бадьора, тверда.
Леся звернула з стежки, стала за деревом.
— Ану, чи побачить нас татко? — сказала дівчині. Лисенко рвучко підвів голову, — видно, почув, — зупинився.
— А хто там ховається? — обізвався. — Хто це тут у піжмурки грається? — І, пізнавши гостю, простягнув руки. — Лесю! Ларисо Петрівно!.. — по-батьківськи обняв її за плечі, поцілував у чоло. — Якими шляхами?
— Далекими, Миколо Віталійовичу.
— Я вже перепитую Ольгу Петрівну: де Леся? де Леся?
— Їздилося, Миколо Віталійовичу.
— А я ніяк не зберуся до своїх Гриньок. Ще з покійним Михайлом ладились, та так і досі... А хочеться, так хочеться подивитись, дихнути степом. Воно й тут гарно, але не те, нема того роздолля, що в нас на Полтавщині. І дух не той... А треба, треба: не за горами вже далека дорога. — Він мовби щось збагнув. — Мар'янко, біжи, доцю, та скажи Катрі, нехай готує полуднати — гості ж приїхали.
— Вона знає, — одказала Мар'яна.
— Біжи, біжи. А ми трошки погуляємо... То що ж воно у світах робиться, Ларисо

читати