Завантажити

Отже, “дядько Лев” з п'єси — це той же “дядько Лев Скулинський”, у якого ночували Косачі.
На Волині рідко зустрічаються прізвища, які б походили від назви села чи міста. Там більше — за родом занять або за якоюсь іншою прикметою... Як бути? Треба перевірити.
До Скулина повернувся опівдні.
— Скажіть, чи е у вашому селі Скулинський? — звернувся в сільській Раді до жінки-виконавця.
— Аякже?! — здивувалась вона. — Всі ми Скулинські.
Саме цього я найбільше боявся. В роздумах скоротав ніч, поклав скоріше добиратися додому, до архівів, аби з їх допомогою уточнити.
Вранці ми сиділи з головою колгоспу на ганку, чекали машину. День видався ясний, безхмарний. Напередодні почався сінокіс, село здавалося безлюдним — на світанку всі пішли на луги, на ферми. Раптом долинули якісь звуки.
— Чуєте? — насторожився я. — Десь грають.
— Грають, — підтвердив голова. —Є тут у нас один старий...
Тихін — так звали старого — жив майже поруч із сільрадою. Коли ми зайшли, він сидів у “чорній” половині хати. Перед ним на ослінчику лежали дуже схожі одна на одну сопілки, їх було, мабуть, з тридцять. Тихін перебирав їх загрубілими, неслухняними пальцями, клав на коліна і, вихопивши із жаровні розпечену прутину, мистецьки пропалював у сопілці дірочки. Дірочки були малесенькі, акуратні — в рядок.
Ми привіталися, але відповідь почули не одразу. Спочатку лягла на купку ще одна готова сопілочка, а вже потім піднялися на нас вицвілі очі. Дідусь був сухий, щуплий.
— Драстуйте, — відповів м'яким, глухуватим голосом.
— Майструєш? — запитав голова.
— Майструю.
— А до тебе ось чоловік. Здалеку.
— Коли з добром, то сідайте, — запросив Тихін. Голова незабаром пішов, і ми залишились удвох.
— І давно ви їх робите, діду? — запитав я.
— Хе! Давно. Літ, певне, з півсотні. Ще як пастушком у Левка Кукохи був та й навчився... Пасем, бувало, в Нечімному, то він все майструє, все майструє... Добрий був чоловік Левко. Співучу мав душу. А що вже знав усякої всячини... — Розмова захоплювала старого. — То був чоловік! — вів далі він. — Землю знав, як свої п'ять пальців. Один пан кожне літо їздив до нього. І з дітьми, бувало.
— А як звали його, як прізвище того пана? — запитав я, мабуть, дуже хвилюючись, тому що Тихін глянув на мене підозріло, усе ж відповів.
— Косачем звали. Здається, Петром...
У мене дух перехопило. От так несподіванка!
— Як, ви сказали, прізвище Левкове?
— Кукоха. Левко Кукоха.
І він повідав про нелегке життя хлібороба. Левко був бідняком. Земля звісно яка. Пісок піском. Але він і пісок той любив. Ніхто в селі — та й околицях — краще нього не міг вгадати погоду, ніхто так не знав властивостей трав і квіток, як знав їх Левко. Але над усе захоплювала його музика. Музика полів і гаїв. Він міг годинами віддаватися їй. В інші часи з нього, напевне, вийшла б знаменитість...
Кожного літа Левко наймався пасти худобу. Тільки так він міг прожити. Громада годувала пастуха, одягала, вона була для нього і сім'єю, і рідним домом. Від тепла до тепла був Левко або в полі, на пасовиську, або в лісі, лише зрідка навідуючись до села.
На той час, коли приїжджали до Скулина Косачі, Левко батракував у місцевого батюшки. Там вони познайомилися, тоді, мабуть, і зародилося у гостей бажання відвідати Нечімне.
— Що ж було далі? — нетерпляче запитав я.
— А що? Помер, та й усе, — відповів старий. — Перед самою війною помер. — Він задумався, дивлячись поперед себе, і сказав те, що, мабуть, повторював не раз: — Добрий був чоловік...
Цей літній оповідач не знав, що він так само “добрий чоловік”, адже зберіг у своїй пам'яті безцінні для нас спомини.
Це було під час моїх перших відвідин Колодяжного. Надвечір, після цілоденного блукання, я повернувся на колишню садибу Косачів.
На доріжці, що вела до хатини, показалась постать. Я одразу пізнав у ній Варвару Йосипівну Дмитрук, Лесину подругу, з якою стрічався напередодні.
Старенька, мабуть, не помічала мене, хазяйновито обдивлялась садибу, щось на ходу підбирала, потім довго зачиняла віконниці в головному (батьківському) будинку, врешті надалася до “білого будиночка”. Вона йшла боса, майже нечутно ступаючи; висока, трохи надломлена старістю та й життям, у білій-білій рясно вишитій сорочці, здавалася якоюсь казковою...
— Сидите? —спитала. —Онука моя, Зоя, прийшла оце з поля, принесла букет — нате, каже, понесіть Лесі.
В руці вона справді тримала квіти — материнку, сокирки, волошки, дуже пахучі польові ромашки і ще якісь — розрізнити які вже заважали сутінки.
— Тут недавно дівчата були, — сказав я, аби підтримати розмову.
— Вони щоліта тут порядкують. Внучки Лесині... Колись і ми були отакими, — зітхнула Варвара Йосипівна. — Бувало, прибіжить до мене Леся — жили ми тоді, вважайте, по-сусідськи, наша хата стояла он тамечки, — показала рукою на городи, — прибіжить і:
“Варко, ходімо по

читати