Завантажити

Кобилянська здригнулася.
— Ви все бачили?.. Ох, панно Лесю... Цеї ночі старий Івоніка ховав свого сина, Михайла. Чи могла ж я спати? — Вона дістала з шухляди кілька дрібно списаних аркушиків, поглянула на них, мовби то було щось чуже. — Послухайте, Лесю. — Спокійним, розміреним тоном стала читати: —“Ніч була прекрасна, і відкриті голови чоловіків рисувалися виразно у магічному сяеві місяця, між тим як жінки з головами, позавиваними в білі рушники, нагадували сотки лілей, що струнко стріляли вгору. Світло свічок освічувало із долини кожде обличчя. На них було видно найглибшу повагу.
Докія і Петро проводили пливучим кроком нещасну матір за домовиною, а Івоніка сам ступав. Із відкритою, набік похиленою головою, не відвертаючи ні на хвилину очей з домовини, так ступав він.
Зорі миготіли на висоті і, здавалося, сипали всім своїм світлом у долину. Місяць розгорівся палаючим світлом.
Далеко, широко на полях — тишина. Недалеко походу предивний танець тіні і голосіння двох плачниць. Від часу до часу продирався воздухом розпучливий викрик напівзбожеволілої матері...”
Голос Кобилянської набирав дедалі трагічніших ноток. Лице її оживилося, очі загорілись якимсь незвичним блиском. Здавалося, то вона, а не стара, вбита горем мати голосила за сином:
“ — Куди ти йдеш? Куди ти йдеш?.. — викрикувала, збиваючи долонями.
— В землю йде... в темну нічечку йде... не поверне ніколи! — відповідали жалісливим, протяжним голосом плачки, хитаючи головами, й затягали далі своє.
— Вночі передаю тебе іншому світові... вночі покидаєш татка твойого!.. — крикнув раз болісно Івоніка...”
А перед Лесею враз постали Мінськ, глибока весняна північ, маленька церква на околиці...
“ — Не гризіться, бадіко! Господь дав таку нічечку, що і мак визбирав би, а зорі гонором блищать! — потішала Докія...”
Ольга перестала читати. Аркуш дрібно тремтів у її руці, і вона поклала його. Сиділи мовчки — кожна думала про своє.
— Хто його вбив? — стиха запитала гостя.
— Сава, брат... за землю. Гадав, йому більше припаде, коли ні з ким буде ділитися. Знову мовчання. Леся:
— Це жахливо. Кобилянська:
— Це правда. Це трапилось кілька років тому недалечко Чернівців, у Димці, в родині Івана Жижіана, — молодший брат убив старшого. Я тільки змінила фамілію...
— Це справді жахливо, — повторила гостя. — Жахливо те, до чого доводить людину життя. Яка страшна доля!
— Хочу зладити її, цю свою працю, якнайретельніше... з інстинктом на будучість, — пояснювала Коби-лянська. — Аби-сь покоління, що прийдуть по нас, читали і відали о житті сьогочаснім...
— Багато вже маєте зробленого?
— Надумала я її в двох частинах, першу ніби викінчую... Я просто фізично терплю під з'явиськом тих фактів і ніяк не вспокоюся, аж доки не виллю той біль чорним по білому... а коли пишу, ох, як ридаю!
— А ми вчора лиш думкували з Осипом Степановичем: відкіля, мовляв, Кобилянська бере матеріали для своїх творів?
Ольга Юліанівна осміхнулася:
— Декотрим, хто не знає мене ближче, це справді дивно. І, мабуть, через те, що я не сходжуся ні з літераторами, ні з ученими... не маю найменшого дару до бесіди. Знали б вони, що кожний голосок життя будить у мені цілу бурю уявлень, певне, не дивувалися б.
— Ну, то чийсь клопіт — дивуватися чи не дивуватися, — розважливо мовила Леся. — Ви своє знаєте.
— Самій про себе судити доволі важко, а все ж скажу, вам скажу: кожна моя річ — найбільша а чи зовсім мізерна — писана кровію. Всі вони вийшли дорогою серця. Бо пишу я, коли терплю — а цього чуття мені не бракує, — пишу, коли бачу кривду, заподіяну як людям, так і звірятам, квітам і птахам, деревам і водам, пишу, захоплена великими ідеями визволення людей, найперше — жінки...
— Ще тоді, в Зеленому Гаю, слухаючи ваших речей про себе, свою країну, я відчула вас щирою, доброю...
Ольга Юліанівна зашарілася, поспішила заговорити про інше.
— Розохотили ви мене, Лесю, до балачки, — сказала. — Взагалі не люблю звертати на себе увагу. Тому нікуди не їду, уникаю гучного товариства.
— Я теж не маю звички підпускати до свого серця кожного цікавого. Те, чого коштував мені Мінськ, знаєте хіба що тільки ви єдина. Але здумати свого життя без раптових подорожей не можу. Митець має час од часу поновляти свої враження, чуття, — додала і тут же обмовилась: — Власне, це річ чисто індивідуальна.
— Не знаю, — відповіла Кобилянська. — Для мене досить послухати наших лісів, наших гір, як щось у мені оживає, кудись кличе. І вже не буде рятунку, поки не вирветься голосом серця... Музику, співи люблю пристрасно. Вони впливають на мене майже по-трясаюче.
День розгорявся, попід вікном на вулиці снував люд, і Ольга змушена була перервати розмову: треба ж поприбирати і до базару збігати, а по дорозі до аптеки заскочити за ліками.
Вона заховала писання, швиденько прибрала в кімнатах і почала одягатися...
Вечірку влаштували в

читати