Завантажити

Кожен має чесно покласти свою частку на вівтар народного добробуту.
— Саме так! І коли сьогодні стоїть питання про місце поета, то скажу: воно посеред бурі. Полум'ям серця просвічувати шляхи в прийдешність — ось наше покликання. Навіть смертю своєю ми повинні вчити інших, як їм жити на світі.
Зайшла Дора.
— Тільки що в Університетському парку поліція наскочила на студентів. Кількох забрала, останні розбіглися. Якісь відозви читали, чи що. — Дора втомлено сіла, обвела усіх поглядом. — Чого мовчите?.. Ох, ці мені таємниці!.. То давайте хоч їсти! — Вона була збуджена і від того ще красивіша. Обличчя зарум'янилось, пашіло здоров'ям, великі голубі очі випромінювали стільки завзяття, веселості, що Леся в думках позаздрила сестричці.
Попередня розмова урвалася. Невдоволена наслідком її і тим, що скоро, певне, такої нагоди не трапиться, Ольга Петрівна, не приховуючи злості, вийшла на кухню. Дора підлетіла до Лесі, обняла, цмокнула в скроню. В їхній гімназії теж неспокійно. Одні за тих, кого забрали в солдати, інші — проти: так, мовляв, їм і треба, хай не бунтують.
— А ти ж як? — несподівано запитала Леся. — Підтримуєш чи осуджуєш?
— Я? — здивувалася Дора й подумала: “Справді-бо, як же я?” — Звичайно, підтримую, — випалила. — Як же інакше? Ти ж—“за”?
Лариса міцно пригорнула й поцілувала сестру. Коли Дора вийшла, Петро Антонович сів ближче до дочки.
— От що, Лесю, — мовив спроквола, — я тебе в твоїх переконаннях і ділах не неволю.
— Спасибі, тату. Я вдячна тобі за підтримку.
— Зажди, не в цьому суть. Ти вже доросла, хоч для нас з матір'ю та ж сама дитина. Кожна твоя похибка, невдача завдають нам болю. — Він узяв її руку, поклав собі на долоню, погладив. — Прошу тебе, дочко, будь у всьому обачна. Роби, як тобі здається за краще, але пам'ятай: твоє здоров'я, твоє благополуччя нам не байдужі.
Леся прихилилась щокою до його м'якої руки.
— Я ніколи й ніскільки в цьому не сумнівалася. Як, сподіваюся, і ви в моїх почуттях. Вбігла Дора.
— Обідати! Швидко.
За столом Петро Антонович запитав Лесю:
— Як твої зуби, ще болять? Тут заходив Читадзе, а з ним якийсь Горощенко, стоматолог, про тебе розпитували. Не знаєш Горощенка? Десь і адресу лишив. — Він дістав блокнота, перегорнув кілька сторінок. — Ага, ось: Поліцейська, сім. Просив зайти неодмінно. Та ти спочатку розпитайся в Читадзе.
Надвечір Лариса Петрівна вийшла до Ботанічного саду. Хоч він ще й не вабив своїми зеленими шатами, зате тут було затишно, а головне — безлюдно. Зараз це мало для неї неабияке значення. Хотілося побути на самоті, щоб хоч трохи розібратися в останніх подіях. Досі зробити цього не вдавалося, заважав отой постійний шарварок, яким здавна живе їхня сім'я: з ранку допізна гості, друзі, знайомі... Чиїх тільки нема! Батькові, материні, обох сестер та, звичайно ж, і її, Лесині.
Вибравши найглухіший закуток, сіла на лавку під крислатим каштаном. Іншого разу вона почала б угадувати, скільки цьому гіллястому красеню літ. Звернула б увагу на крупні бруньки, що рясно лисніли в слабому промінні сонця, а нині... нині її не бентежило навіть голосне пищання синиць. Знову й знову поверталося, будило думки, роз'ятрювало і без того незагойні сердечні рани все оте пережите, муками перемучене в Мінську. Воно вчувалося то здавленим, пригнічено-благальним: “Квіток!.. Більше квітів...”, то урочистим голосом органа, що стиха награвав реквієм в убогій церковці на околиці міста, то таємничим — на її адресу — шепотом юрби: “А хто ж ота?..” Назустріч спогадам десь аж із дна душі вихоплювались безгучні зойки, судомили її. “Треба відпочити! — міркувала. — Сьогодні ж напишу Кобилянській”.
Повз неї пройшла група студентів. Молодь швидко розтікалася парковими доріжками. Виходили, як помітила Леся, з теплиць, поблизу яких сиділа.
Одна постать привернула її увагу, в ній було щось знайоме. “Зюма! — майнуло в думках. — Де він тут узявся! Що робить?”
Устала, пішла назустріч давньому плеядівцю. “Таки він! Те ж саме, батьківське, пенсне... Тільки одяг уже свій, не з чийогось плеча...”
Зюма, видно, пізнав її, усміхнувся.
— Здрастуйте, Лесю. Не забули?
— Як можна! Але скажіть, на бога: де ви пропадали, звідки виринули?
— Довга історія, — махнув рукою Зюма. — Було нас, як то кажуть, по всіх усюдах, А зараз знову сюди.
— Рада вас бачити. Як ви змужніли!..
— Роки!
Літа дійсно переінакшили його. І на краще. Правда, в нього ще лишилося трохи сором'язливості (це Леся помітила по тому, як він зашарівся, потискуючи їй руку), зате з'явилася твердість у голосі, в погляді.
Вони пішли доріжкою попід парканом. Зюма розповідав про своє життя-буття.
— А що ви робили в теплицях? — запитала Лариса. — Наскільки мені відомо, ви не ботанік.
— Скажіть, будь ласка, батько передав вам запрошення і адресу лікаря Горощенка? — замість відповіді запитав Зюма.
— Передав. Але я нічого не розумію, —

читати