Завантажити

лише констатував: набрякають легені, товщають (опухають) голосові зв'язки — Сергієві загрожує повна німота. Винятком, як і раніш, було тільки серце. З якоюсь незвичайною затятістю воно вело поєдинок зі смертю: всупереч передбаченням, сподіванням, навіть бажанням, відтягувало й відтягувало кінець, аж поки не відігнало смерть невідомо на який час —власне, настільки, щоб дати Ларисі Петрівні змогу пережити ще одну особисту трагедію.
У розпал кризи несподівано надійшов лист од Віри Григорівни. Крижанівська-Тучапська обзивалася аж з Вологодського краю, де перебував на засланні її чоловік, Павло Тучапський. Писала, що дуже вразила її звістка про Сергія, коли б можна було, приїхала б, але і далеко, і коштів на таку подорож обмаль. Натомість посилає свою фотокартку, бажає якнайшвидше одужати. “А мого великого листа Ви одержали?” —запитувала.
З цього листа Мержинського найбільше зворушили не зовсім зрозумілі Ларисі Петрівні слова про те, що в її. Віри Григорівни, серці знов ожили троянди їхньої колишньої дружби. Сергій Костянтинович просив ще і ще раз перечитати це місце, задумувався слухаючи. Надіслане фото він притис до грудей і час од часу подевгу в нього вдивлявся, і тоді в його очах щось оживало, змертвіле лице освітлювалося відблиском далекої радості.
Листа читали увечері, а вранці, коли Сергієві трохи полегшало, він заявив:
— Треба їй... відповісти. Прошу вас... Лесю.
До писання приступили десь опівдні. Мержинський довго мучився, вишукуючи в пам'яті потрібні слова. Йому хотілося буть якнайніжнішим. “Мій друже Віро Григорівно!..” Та чи й скажеш більше рукою іншої людини, людини, яка теж стала тобі не те що близькою — рідною, любою, на яку насправді він повинен молитися. “Я... я так ослаб після шестимісячного лежання з високою температурою...” А хотілося б згадати колишні зустрічі, розмови, суперечки... Все ж те було!
Мержинський надовго забувся. “Мабуть, оцей перепочинок даний мені для того, щоб востаннє зустрітися з юністю”, — думав. Паралізована болями уява нехотя повертала ті безмежно далекі роки. Вдивляючись у них зараз із свого смертного ложа, Сергій навіть не вірив, що все те колись відбувалося. Що він, залізничного майстра син, пробивсь до училища, щоб продовжити батьківську лінію; що були сходки, вечірки, студентські бунти; що, зрештою, йому вручали “вовчий квиток” з погрозою запакувати в таке місце, де не тільки правди не чутиме, а світла сонця не бачитиме...
Яка давнина!.. Київ, Мінськ... Київ. Робітничі гуртки, нелегальні зібрання, палкі розмови про майбутнє... Там — на одній з таких сходок — і зустрів її. Віру. І Тучапського...
— “Мене переслідує якась невдача в листуванні з Вами”, — вишіптував слово по слову. Лариса Петрівна низько схилилась, бачачи, що його уста починають ворушитися, дослухалася до найслабшого звуку, а потім швидко дрібним, нерівним почерком викладала все на папір. Перед нею на столі лежали кілька вирваних з блокнота аркушиків. Аркушики були маленькі, в клітинку. Ось уже минуло понад дві години, а написано всього-на-всього кілька плутаних речень. Зате кашлю, глухих зітхань, гарячого й холодного поту було скільки завгодно! Хворий сам попросив дати йому опіум — щоб не так відчувалися болі. Та й сама вона не відмовилася б од будь-чого, аби звільнитися від цих мук. Не відмовилася б, коли б не він. А поки він е, поки дихає, дивиться на неї своїми незрячими очима, поки мучиться, — вона теж мусить бути. Не маючи права навіть на звичайне жіноче зітхання.
— Не звик... диктувати, — засмутився Мержинський, — даруйте, Ларисо...
— Ми ж домовились, — з легким докором відповіла Леся. — Спочиньте трохи.
Сергій ніби всміхнувся вибачливо. Шкода, що він так пізно зустрівся з Лесею! І взагалі, чого б він от зараз, в такому своєму жахливому стані, без неї був би вартий? Вона ж йому й мати, і товариш, і друг найсердечніший. Страшно подумати, що з такою людиною доведеться розлучитися.
Разом з жінкою, яку недавно найняли, Лариса Петрівна сяк-так погодувала Сергія, і десь надвечір вони знову взялися за лист. Леся нотувала по букві, по складах, бо від початку до кінця фрази минала, здавалося, ціла вічність.
Пізнього вечора писання припинили. Лариса з полегкістю відклала перо. За якихось десяток годин вони спромоглися на дві невеличкі сторінки, всього на тридцять (вона навмисне порахувала) коротюсіньких рядків!
— А тепер спочивайте, — поправила йому подушки, — завтра докінчимо.
— Допишіть іще, — обізвався Мержинський, і Лариса Петрівна швидко сіла за стіл, — допишіть: “Висловлюючись Вашою ж... символічною... мовою, я можу сказати... троянди... дружніх (як би він хотів поставити тут інше, вагоміше слово!) почувань до Вас... ніколи в мене... не в'янули, а тому... їм нічого... оживати”. — Видно, ця фраза була заготовлена в нього заздалегідь, і він продиктував її значно швидше. — Ну, досить, — мовив по тому. А Лариса Петрівна, вгадуючи ціну Листів од Віри Григорівни, тут же дописала: “Дуже хотів би, щоб

читати