Завантажити

загострення, і Чириков, глянувши на Лесю, почав збиратися.
— Ідіть і ви... Ларисо, — зажурено мовив Сергій Костянтинович. — Зараз... батько... зайде. Євгене, проведи Ларису Петрівну додому, — попросив.
Надворі, прощаючись, Чирикрв сказав:
— Я не хотів говорити при Сергієві: завтра ввечері, як будете вільні, приходьте на склянку чаю.
“Склянка чаю” — було, звичайно, сказано умовно. Бентежила обстановка, що склалась в імперії, події останнього часу, боротьба партій.
— “Треба готувати людей, які присвячують революції не тільки вільні вечори, а все своє життя, треба готувати організацію...” — Чириков перестав читати, запросив Ларису Петрівну сісти. — Ми вже гадали, що ви не прийдете, та й почали. — В руках у нього була газета. Тонкий, з багатьма складками, бувалий, видно, не в одних руках, папір м'яко шарудів навіть при слабкому подиху. —“При міцній, організованій партії — знову зазву чав тихий голос читця, — повстання в окремій місцевості може розростись у переможну революцію...”
Лариса Петрівна заглянула через стіл: “Искра”. А нижче, меншими літерами: “Россійская соціалть-демократическая рабочая партія”.
— “Перед нами стоїть у всій своїй міці ворожа фортеця, звідки засипають нас хмари ядер і куль, що забирають кращих борців. Ми повинні взяти цю фортецю, і ми візьмемо її, якщо всі сили пролетаріату, який пробуджується, з'єднаємо з зусиллями російських революціонерів в одну партію, до котрої потягнеться все, що е в Росії живого і чесного... — Читець зробив паузу і закінчив: — І тільки тоді збудеться велике пророкування російського робітника-революціонера Петра Алексеева: “Підніметься мускулиста рука мільйонів робочого люду, і ярмо деспотизму, захищене солдатськими багнетами, розлетиться в порох!”
Чириков випростався, закриваючись долонею од світла, що падало йому прямісінько в очі.
Лариса Петрівна підсунула до себе газету, що лишилася лежати на столі. “Насущні завдання нашого руху”, — прочитала на першій сторінці і почала переглядати передовицю.
— Отже, ми не повинні цуратися економістів? — почувся голос.
— Дивлячись у чому, — поправив інший.
— Гасло “Організовуйтесь!” є і нашим, соціал-демократичним гаслом. — Чириков одсунув лампу набік. — Але економісти мають на увазі товариства взаємодопомоги, страйкові каси і тому подібне — тільки не політичну партію, мета якої — боротьба проти самодержавства, проти капіталістичного світу взагалі.
Маленький, у золотому пенсне чоловік, що сидів поруч Лесі, невдоволено засовався.
— Чи не вельми абстрактно? — кинув. — Самодержавство... капіталізм... Присутні загомоніли.
— Робітникові потрібні матеріальні блага, — вів далі сусіда. — Вони визначають свідомість. І, наприклад, мені зовсім байдуже, хто створить ті блага — економісти чи так звані соціал-демократи. — Чоловік попустив краватку, що, мабуть, стягувала йому шию. — Чи не можна обійтися без так званої революційної політики, яка лише псує людей?
“Так званої...” Знайома фраза. Де її чула, від кого? Сусіда витягнув хусточку, почав витиратися. На Ларису Петрівну війнуло гострим запахом медикаментів. “Та це ж фармацевт! — зраділа несподіваній розгадці. “Ваш так званий рецепт, — пригадалося, як вона вперше прийшла до аптеки з нестандартним Еліасбер-говим папірцем, — ми могли б не прийняти...” Він, він. Ну, що ж, добродію, стережіться. Розпалили ви мене своєю так званою теорією. Суперечка буде гарячою. У війні духу не можна допускати ні ласки, ні милосер дя, ані скидки на особисті взаємини”.
Лариса Петрівна попросила дозволу висловитись.
— Як же все-таки насправді: політика псує людей чи, навпаки, люди псують політику? Скажіть мені, добродію, — нахилилася до сусіда, — як би ви розцінили такий факт: ви працюєте, з вами трудиться ваш колега. Добрий, ввічливий, навіть гостинний. Минає рік, два, три. За цей час відбуваються зміни: ваш колега стає підприємцем. Робить він — ви це бачите — менше, а життя його куди краще. У вас сім'я, вам трудно. Ви просите свого патрона збільшити частку прибутку, а у відповідь одержуєте, вибачте, не частку, а дулю. Що б ви на це сказали? І хто, по-вашому, зіпсував тут стосунки, тобто в даному разі — політику?
— Я не маю на увазі окремих осіб, — заперечив фармацевт.
— Чому ж? Даремно! Саме з них складається суспільство. І те, що виникає між двома людьми, може статися між багатьма, між певними соціальними групами. А щоб підтвердити це, звернімося до життя. Хіба відносини між робітниками й капіталістами не те саме? По якому праву ця кількісно незначна каста присвоює собі “й труд, й собственность” мільйонів? По якому, скажіть, праву обкрадає їх, тисячами гноїть на каторзі, у казематах? З любові, чи що, до ближнього? І що ж у такому разі лишається робити народові? Просити милостині? Дайте, мовляв, мені більше, бо в мене діти голодні? Згляньтеся, пани-капіталісти?
Ні! Час уже покласти край цьому свавіллю! Трудівник — ось хто єдиний і повноправний господар на

читати