Завантажити

надворі? Краще он там, — показала у вікно, — у скверику є лавки, там можна посидіти.
На головній вулиці юрмився люд. Невідомо звідки з'являлися групи молоді, переважно студентів, і з гомоном кудись поспішали. Вулиця гула від тупоту, голосних розмов, вигуків.
Леся і Ліля зупинилися в одному з під'їздів. Кілька юнаків, теж, видно, студентів, про щось гаряче сперечалися.
— ...ждати, поки й нас поголять? Чи, може, хай хтось підставляє груди, га? — допевнявся рослий, у тіснуватій форменці хлопець. — Що ж тут незаконне? Наша демонстрація мирна.
— А її мета? — запитав інший, — Ми виступаємо проти царської волі. Це кожному ясно.
— Ану тебе!.. — спалахнув високий юнак. Він оглянувся і, помітивши жінок, осікся.
— То не йдеш? — втрутився третій голос.
— Ну й дідько з ним! — знову той перший. — Гайда! Троє швидко вийшли з під'їзду, приєдналися до гурту.
Лариса Петрівна оглянулася: на місці, де щойно стояла група, лишилося двоє. На її запитання, з приводу чого демонстрація, один з них пояснив:
— У Києві віддали в солдати неблагонадійних студентів, а цим, бачте, й собі закортіло.
Натовп рухався в напрямку міського майдану, де містилися власті. Завершувала демонстрацію юрба хлопчаків, що, з галасом штовхаючи один одного, носилися від тротуару до тротуару, хапали то клапті газет, то викинуту кимось коробку чи ще якийсь непотріб.
Сестри саме виходили з аптеки, повз них навздогін молоді помчала кінна поліція. Вершники з нагайками в руках нетерпляче підганяли коней, з-під копит навсібіч летіли осколки збитої підковами тонкої криги.
Лариса Петрівна зупинилася, проводячи поглядом вершників.
— Ну, роботи сьогодні буде, — глухо, з жалем мовила до Лілі. Раптом вона помітила Еліасберга. Лікар стояв на протилежному боці вулиці і теж дивився вслід кіннотникам. — Борисе Михайловичу! — гукнула неголосно.
Еліасберг почув, замахав рукою і поспішив до них. Вигляд у нього був заклопотаний.
— Бачили? — запитав, привітавшись. Він хвилювався і тому ще дужче гаркавив. — Це ваша сестра, Ларисо Петрівно? — запитав.
— Так, так... Вибачте, я зовсім забула вас познайомити. Прошу.
Лікар потис простягнуту руку.
— Костянтин Васильович казав, що у вас гості...
— Недавно, кілька годин тому приїхала, — пояснила Леся.
— В Москві нібито вже кілька днів неспокійно, — вів далі лікар.
— У Петербурзі також, — додала Ліля. — Університет, політехніка — всі на вулицях. До студентів приєднуються робітники...
— Ось воно — “Із іскри полум'я”, — мрійно сказала Леся.
 
VI
Ще надворі Леся відчула, що в будинку не все гаразд. Двері одчинені, в коридорі метушаться тітки.
— Доброго ранку, — привіталися Косачівни. Одна з тіток буркнула щось невиразне і поспішила до кімнати, друга скорботно мовила:
— Сергій... — і кивнула на двері. Вона хотіла ще щось сказати, та Леся не дослухала, рвонулася до Сергіевої кімнати.
Біля хворого було двоє: батько і Борис Михайлович. Не роздягаючись, нічого не розпитуючи, Лариса з острахом подалася до ліжка. Еліасберг мовчки зупинив її. “Куди ви, хіба не бачите?” — промовляв його погляд.
Сергій Костянтинович лежав посинілий, груди його не рухались. Лариса Петрівна судорожне схопила Елі асберга за полу. Лікар заспокійливо поклав їй на плече руку.
— Спазми гортані, — шепнув на вухо.
— Може, попробувати кисень, — порадила Ліля. Борис Михайлович заперечив:
— Кисень при спазмах небезпечно.
Сергій раптом шарпнувся, широко розкрив рота. Якийсь час із горла чулося глухе шипіння, та як тільки хворий хотів дихнути — там щось хлипнуло. Мер-жинський ще більше темнів, щелепи його весь час працювали, ніби хотіли над силу розжувати якесь невидиме, незвичайне їстиво.
— Боже мій! — не витримав і затрясся од безгучного плачу старий. Ліля посадила його, дала води.
Скарлючені, сині пальці хворого тяглися до горла. Здається, він хоче розірвати його. І вони таки були б вчепилися у випнуті сухожилля, коли б не лікар. Борис Михайлович нагнувся і притиснув Сергієві руки до постелі.
Боротьба тривала хвилин десять— п'ятнадцять. Та ось конвульсії зменшились, тіло почало слабнути і зрештою нерухомо випросталося. Лице хворого потроху стало набирати попереднього вигляду; повіки здригнулися, одкривши налиті кров'ю, безтямні очі.
Лариса Петрівна заглянула в них. Ніякої реакції! Хворий дивився, але був настільки безсилий, що не міг нікого пізнати.
— Сергію!
З хвилину мовчав, хрипко й уривчасто дихаючи, потім, пересилюючи самого себе, прошепотів:
— Кінець.
— Треба негайно сходити за ефіро-камфорним маслом, — не зважаючи на його слова, мовив лікар. Він підійшов до столу, швидко виписав рецепт.
— Дозвольте я, — попросилася Ліля.
— Знаєте куди?
— До тієї ж аптеки, — докинула Леся, коли сестра була вже біля порога. — Ідіть і ви, Костянтине Васильовичу, відпочивайте, — звернулася

читати