Завантажити

до старого, який усе ще сидів у кріслі. — Я вже тут буду. — Вона допомогла йому піднятися, відвела до сусідньої кімнати.
Мержинському дали збільшену дозу снотворного, і незабаром він заспокоївся.
— Борисе Михайловичу, любий... Я так далі не можу, — сказала Леся, як тільки вони залишились самі. — Треба щось робити... Не можемо ж ми отак сидіти і ждати...
Вони стояли в найдальшому од ліжка кутку.
— Що ж ви радите? — сумно запитав лікар. Лариса підняла на нього смутні, повні благання очі. “Що ж я можу порадити?” — говорили вони.
— Зараз можна чекати всього, — сказав Еліасберг. — Сьогодні спазми гортані, а завтра... Не виключена можливість, що завтра настане параліч задніх крико-аритеноїдних нервів, тобто звуження горла до мінімуму. Не треба втрачати надії, Ларисо Петрівно.
— Але ж... — вона для чогось, мабуть, несвідомо, підняла кришку піаніно.
— Розумію... Це вгадати трудно. Організм хоч і виснажений, але молодий, бореться. У всякому разі, speriano bene. Агонія, а це вже не що інше, триватиме недовго.
Еліасберг підібрав волосся.
— І знаєте, в чому секрет його витривалості? Крововиливи допомагають, так би мовити, полегшують функції серця. Одне врівноважує інше. — Він поглянув на годинник. — Однак мені час до клініки. Навідаюсь увечері. Постарайтеся змазати хворому горло. Тільки обережно.
— Ліля зробить, не турбуйтеся, — відповіла, скидаючи пальто, Лариса Петрівна.
...Хворий спав, мабуть, годин дві. Розбудив його кашель. Коли кашель минув, Лариса Петрівна піднесла Сергієві теплого молока. Мержинський цідив довго і так усього й не випив, жестом дав зрозуміти, що досить.
— Я щось... говорив? — запитав.
— Ні. А що?
— Певне... кінець...
— Навіщо ви так, Сергію? — з мукою і докором впилася в нього очима. Мержинський мовчав.
— Ми ж домовились про це не говорити. Хворий заперечливо махнув рукою.
— Ви... — він довго вагався, не знаходив потрібних слів. — Ви не... втішаєте... мене... Лесю?
Косачівна здригнулася. Цього запитання вона ждала кожної хвилини.
— Я знаю... я... тогі... іn... rіs 16.
Щоб не видати себе, Леся затиснула хустинкою рота. Звичайно, вона могла здивуватися його словам, розцінити як слабодухість, але навіщо, кому це потрібно?
Після щойно перенесених мук Мержинським оволоділа зневіра: буде він жити чи ні? Коли буде, він готовий на все, а ні — навіщо оці тортури? Щоб потім, після смерті, хтось міг сказать: “Він боровся”? Ні! Досить!.. Досить ліків, уколів, щоденної мороки з їжею. Що буде, те й буде! Однак в душі він іще, певне, чогось ждав, на щось сподівався, невтомно шукав соломинки, яка винесла б його з бурхливої Лети. Виливши Ларисі душу, Сергій насторожився: що вона відповість?
— Бачте, Сергію, — спокійно почала Леся, — ви поставили переді мною найтрудніше з можливих запитань. Відповісти на нього, зрозуміло, не зміг би ніхто. Час — усьому суддя. Будемо вірити... — їй самій забракло повітря, бо до горла підкотився і став якийсь давлючий клубок. — Краще про це не думати. — .Вона рішуче встала, підійшла до кватирки, жадібно вдихнула свіжого повітря. “Чи надовго ж вистачить моїх сил, щоб витримувати ці катування?” — запитала себе. А вголос, продовжуючи попередню розмову, додала: — А коли думати, то тільки про життя.
З його грудей вирвалося щось подібне до стогону чи важкого зітхання.
— Боротися?.. Я... дуже... втомлений... Я вірив, що... — він знову примовк, а тоді, напружившись, вимовив: — ще зможу щось зробити. — І знову безсилля на деякий час німотою накрило його уста. Та це тривало недовго, хворий десь видобував у собі рештки енергії і вів далі: — І ось я... вмираю... вмираю, нічого... не зумівши.
Лариса Петрівна різко повернулася, кольнула його проникливим поглядом.
— Ви не маєте права так говорити. .Вогонь, який ви і ваші однодумці запалили полум'ям власного серця, незабаром розгориться величезним багаттям.
На якусь мить він погодився, переміг у собі гнітючий стан; в очах його засвітилася надія... Але все це швидко минуло.
— Ні, ні, — незграбно замахав руками Мержинський, — не умовляйте... Життя... не має... рації... воно — ніщо...
Леся просила його заспокоїтися, не розмовляти, та це ще сильніше розпалювало нетерпіння хворого висловитися до кінця. І він говорив, говорив, уже майже непритомний. Лариса Петрівна швидко розвела хіну, підвела Сергієві голову, дала випити. Сьорбнув, але рідина одразу струменем пішла назад — ледве встигла відхилитися, щоб не забризкало. Рушником обережно витерла йому зранені губи, бороду, на волосинах якої осів порошок, зібрала рештки води з ковдри.
— Не хочу... — борсався. — Я жити... жит... Він раптом замовк — знеміг настільки, що вже й шепотіти не було сил. Груди його ледве здіймалися. Лариса Петрівна поправила ковдру, причинила кватирку.
Було о пів на четверту. Від нервового напруження знову розболівся зуб, відчувалося — набрякають ясна. Леся поглянула

читати