Завантажити

замінивши її солдатською.
Віддача в солдати на кількарічну муштру ста вісімдесяти трьох студентів була тією краплиною, що переповнила громадську чашу терпіння. Сам царський уряд цим своїм крайнім заходом сприяв переростанню звичайної студентської історії в значну політичну подію. Офіційне урядове повідомлення, розраховане, зрозуміло, на те, щоб залякати інших “вільнодумців”, кількість яких зросла в міру загострення кризи , виявилося прекрасним звинувачувальним документом, спрямованим, мов бумеранг, проти його творців. Повідомлення читали з обуренням, кожен розцінював його як вияв слабості царизму.
У відповідь на розправу з киянами піднялося студентство Петербурга, Москви, Одеси, Львова... Воно вимагало відміни ганебних “Тимчасових правил”. В ряді випадків до студентів почали приєднуватися робітники.
Заворушення загрожували перерости у всенародний протест.
Уряд вживав термінових заходів.
Соціал-демократи згуртовували маси, закликали їх до відкритої боротьби проти самодержавства...
Незважаючи на постійну зайнятість хворим і втому, яку ці клопоти викликали, Лариса Петрівна все ж працювала — лихо лихом, а робота роботою. “Жизнь” чекала від неї нових оглядів, і вона не могла не рахуватися з такою прихильністю. До того ж становище, в якому опинилася, вимагало хоч невеликих, та власних коштів. Журнал ці кошти давав.
Слідом за “Новітньою соціальною драмою”, закінченою тут-таки, в Мінську, і відісланою редакції на початку січня (“Одержима” — мов стогін, мов зойк, — вирвалася за одну ніч), Леся приступила до розвідки про народовський напрям у німецькій літературі. Треба було узагальнити все те краще, чого досягли прогресивні німецькі письменники. З їхніми творами вона ознайомилася ще торік, під час перебування в клініці Бергмана, а Гауптмана, найвидатнішого з них, знала й раніше. Його “Ткачі”, так високо оцінені Іваном Франком, були подією справді винятковою. Не герой-одинак, обранець, а народ, з його муками і сподіваннями, — ось хто став у центрі цієї та деяких інших драм Гергарта Гауптмана. І не тільки його. Масова робітнича організація привертає творчу увагу Б'єрнстьєрна, про злиденне життя простолюдинів оповідає в своїх новелах Людвіг Якубовський. На відміну від писань буржуазних митців, лейтмотивом літератури, що народжувалася, стає рішуча боротьба проти визиску й експлуатації, а її головним героєм — пролетаріат, маса.
Все це треба було обгрунтувати й показати як зразок служіння митця і мистецтва народові, протиставити всім отим проповідникам і їх проповідям “штуки для штуки”, примирителям і примиренцям. Лариса Петрівна перечитувала привезені з собою і надіслані пізніше книжки, переглядала журнали, робила виписки. Була в неї і інша робота.
...Ще торік навесні, коли приїздив Сергій Костянтинович, київські товариші, мабуть, не без його рекомендації, доручили їй організувати видання ряду соціал-демократичних, головним чином нелегальних, брошур. Доручення вона виконала. Залучила до цієї роботи Читадзе і ще декого з найближчих друзів. Особисто переклала “Ткачів”. Твір здали до набору, але під час наскоку поліції друкарня знищила рукопис, і тепер треба було починати заново. П'єсу чекали. І хто знає, коли довелося б за неї взятись, аби не підштовхнули події.
Якось увечері зайшов Чириков. Євген Миколайович привіз масу вітань, серед них і від Поссе та інших співробітників “ Жизни ”.
— А це вам авторський, — подав примірник журналу. — Ледве виштовхнули. Цензура так було навалилася — зовсім хотіла заборонити, та Володимир Олександрович відвоював. Щоправда, кілька статей таки зняли.
Леся бігцем переглянула журнал.
— Книжка мовби нічого.
— Навіть добра, — поправив Чириков. — Одна ваша стаття чого варта. А попередній номер з “Новими перспективами і старими тінями”! — захоплювався далі. — Ні, колего, ви публіцист, справжній! Я на вашому місці не залишав би цього так необхідного тепер жанру.
— Що, не те саме... я вам... казав? — пожвавішав Мержинський.
— Досить вам, — байдуже махнула рукою Леся. Сергій Костянтинович чи то хотів засміятися, чи задихнувся — раптом почав хапати ротом повітря. Леся одноруч підвела його разом з подушкою, потримала, поки напад минув, і дала випити молока.
— Еге! Мало не забув, — згадав Євген Миколайович. — Ще одне визнання вашого авторитету. І знаєте ким? Горьким, Олексієм Максимовичем.
— Авжеж? — насторожилася Леся.
— Так-так! Поссе одержав від нього листа, де Олексій Максимович пише: “Чертовски нравятся мне обзоры Леси Украинки”. Радить частіше вас залучати до роботи не тільки з оглядами, а й з белетристикою... Отож майте на увазі.
— Правильно, — зашепотів Сергій Костянтинович. — Тільки... зараз... Лариса позбавлена... можливості... мій гріх.
— Ну от! — зупинився біля нього Чириков. — Навіщо ти так? Ніхто тебе ні в яких гріхах не звинувачує. Лариса Петрівна зробила, як зробив би кожен із справжніх друзів.
Розмова могла викликати нове

читати