Завантажити

Нехай... пізніше.
Сьогоднішня розмова, солодкі спогади, видно, дорого йому обійдуться. Сергій відчував, як усі його клітини поволі просотуються болем. Він тримався, але дедалі опір слабшав і слабшав. Ось уже запекло в пролежнях, гостро зашпигало в ногах, у суглобах... Полум'я підбиралося вище й вище, і нічим ставало дихати; Сергій стрепенувся, наче хотів збити те полум'я, а воно вдарило ще тугіше, загоготіло, і він спалахнув, ніби суха гілляста ялиця на ватрі.
— Ой... гасіть... — забився в гарячці, — ромашки... ромашки... гасіть.
Набряклі від нерухомості ноги випросталися з-під ковдри і заметляли холошами” їй важко було стримати це палаюче тіло, що безпорадно тіпалося і от-от могло рухнути на підлогу. Ларисі Петрівні стало моторошно.
Вона тривожно постукала в стіну сусідньої кімнати. За хвилину прибігли обидві тітки.
— А де Костянтин Васильович?
Жінки зойкнули, побачивши, що коїться, і з галасом подалися назад. Лариса намагалася обвити тіло ковдрою — так було б легше його утримувати, — однак це не вдавалося, і вона лягла Сергієві на ноги.
Ускочив батько. Застогнав болісно і кинувся вгамовувати сина...
Після опіуму (за весь час Лесиного перебування до нього вдались оце вперше) хворий впав у забуття. Костянтин Васильович узяв синову руку, попробував пульс і пустив. Рука немічне зламалась у зап'ясті, хитнулася, впала. Вона була оголена і до того тонка, що здавалася погано обструганою палицею, невідомо для чого обтягненою шкірою. В ліктевому суглобі темніло напівпорожнє і в'яле, мов вичавлені п'явки, жил-ля. Звідси тонкими синюватими шнурочками воно тяг-лось до пальців.
— Ларисо Петрівно, — благальне, крізь сльози мовив Костянтин Васильович, — розважте хоч ви мене... Скажіть правду: довго ще все це триватиме? — Він дивився з надією, повіки його тремтіли.
— Що ж вам сказати, Костянтине Васильовичу? Думаєте, мені легше?
— А Борис Михайлович, лікар... що ж він? З вами він, певне, одвертіший.
— За його висновками, кінець уже мав наступити ще тиждень тому... Серце бореться.
Старий покивував головою. Останнім часом він дуже змінився, побрезк, під очима з'явилися жовтуваті мішечки. Нічне сидіння біля вмираючого довело його до безсоння, виснажило й без того слабі нерви.
Руки його тремтіли, помітно частіше почали сочити-ся сльози... Йому самому слід було б лікуватися, а не порати-збирати в останню дорогу єдиного сина.
— Я більше не можу, — стояв і, схлипуючи, дививсь на свою колишню надію. — Сергійку, любий... за віщо нам така покара? Чи ми зло яке вчинили?..
— Ідіть, Костянтине Васильовичу... зробіть ласку. Він, здається, заснув. — її саму пекли невиплакані сльози; ще трохи, і вона не витримає, дасть їм повну волю... Хоча ні, цього допустити не можна. На все дано їй право — на втому, на муки, навіть не скрегіт зубов-ний, коли тільки він чомусь помагає, а на сльози — ні, не дано. Вона мусить гасити ними вогонь своєї душі, мусить бути гордою — інакше не витримає. Інакше хрест, добровільно взятий на плечі, придавить її до землі і не даватиме звестись, аж поки не вжене в землю.
— Ходіть. Нате ось, випийте... може, заснете, — подала старому порошок.
Той узяв байдуже і, заплітаючи ногами, пішов. Лариса Петрівна залишилась віч-на-віч з жахом. Хворий прокинувся серед ночі. Була четверта година. Найперше, що подіяло на свідомість, збудило її, — світ ло. Чому його ніхто не погасить? Надворі темрява, вітер, а воно горить так яскраво... Не розплющуючи очей, Сергій став пригадувати подробиці вчорашнього. З якого боку до нього не підступав — воно обривалось одним: чиясь рука підпалила ромашки, і той вогонь завдав йому пекельного гарту. Але... чому саме ромашки? До чого тут квіти? Він напружував пам'ять і насилу примусив її вирвати з забуття ще один образ — галяву з ромашками... Так-так, це було влітку в Зеленому Гаю.
Однак чого йому зробилось так легко? Ні задишки, ні болю, навіть гарячка пропала. Що б це могло значити?.. А що, коли справді?! Кажуть, перед тим завжди настає полегкість... Авжеж, це — кінець. Як він одразу не збагнув? А просвіток у муках — щоб попрощатися... Жахливий здогад обпік мозок хворого. Він шарпнувся, ніби хотів розірвати на собі тенета смерті, вмить розплющив очі, кинув ними по кімнаті. Вона сидить! Вона ще нічого не знає!.. Треба спішити. Це може настати швидко, в одну мить...
— Швидше, — прохрипів натужно.
— Що, Сергію?
— Прощ... — йому забракло повітря, і він задихнувся.
Але цього разу відпустило. Смерть, видно, пильно стежить за ним, бачить, що він не докінчив.
— Прощайте, — втративши надію віддихатись, повторив могильним голосом — аж самому зробилося моторошно. — Дайте... вашу... — Леся зрозуміла —“руку”, і подала здорову правицю.
— Що ви, Сергію? Заспокойтеся.
— Ні, ні... я знаю... чую... вже недовго... нічого мені... не болить... так буває... перед тим... так буває. — Він шепотів поспіхом, пропускаючи слова, наче боявся,

читати