Завантажити

сонце! Витвір душі і витвір природи!.. Грайте! Ще грайте!.. Навіщо все інше, коли — музика й квіти?.. Скільки можете, скільки вистачить сил — грайте!..
Старе, погано настроєне піаніно злегка похитувалося, коли Лариса натискала на педаль, порипувало, а все ж обзивалося до молящої душі ніжними, хоч і не завжди благозвучними голосами. Звичайно, вона б ніколи не сіла за такий інструмент — кожний неточний, вірніше, нечистий звук неприємно різав їй слух, але заради нього, задля його хоч хвилинного забуття ладна була на все. Лесині пальці — ба! далеко не всі: хвора ліва рука лежала майже без руху, лише інколи незграбно підкоряючись волі митця, — то шалено металися, то спокійно, розмірене лягали на клавіші, сповнюючи кімнату радістю, світлом. Ніби далеке море дохлюпнуло сюди плескотом хвиль, пахощами сонця і вітру; мовби сама квітами-травами перевита Мазурщина вдихнула ув оці стіни всі свої пісні, весь свій гомін...
Вона гратиме! Їй самій треба хоч на мить звільнитися від страхіть, одвести очі від смерті, щоб — так, так! не бійсь, говори! — щоб не прогледіти, коли занесе вона свою загребущу руку.
Хто сказав — “Прелюдія смерті”? Леся навіть оглянулася. Ні, це “Соната”. Бетховенська, сонячна, та, яку вона найбільше любила. Чому — любила?! І любить! Любить! Любить!
Вечір настав тихий та лагідний— смерть, видно, теж має спочинок. Надворі підморозило, випав легенький сніжок. Дерева стояли в рясному інеї, ніби цяцьковані. Дихне вітерець, колихне гілку — і посиплеться-попливе з неї додолу срібний пилок. Вибігти б, упасти на крилаті санчата... як колись у Колодяжнім, в Луцьку...
Але де вони? Ні санчат, ні села, ні років отих незабутніх... Чотири стіни, щоденна скорбота, щоденний поєдинок зі смертю. Страшно подумати!
Зайшов Костянтин Васильович. Млявий, стомлений, хоч і після спочинку.
Час додому, нерано. А як на неї, то вона вже й ніч отут просиділа б. Однаково не спатиме. Де вже тому спокійним бути, хто покликаний мертвих будити!
Леся почала одягатися. Мержинський мовчки стежив за нею, зрештою поманив до себе.
— Надворі... певне... слизько, — прохрипів, — не посковзніться.
Усміхнулись обоє— щось далеке, дитяче обізвалося в тому усміху. Спогад, надія?
— ...Або краще... ось почекайте. — Він притримав її за полу, покликав батька. — Тату, проведіть... Ларису Петрівну...
— Навіщо? Тут же поряд, та й Ліля мене зустрічатиме, — заперечила, та згадала, що цього не варто робити, й погодилась.
— Я побуду... один... проведіть...
— Гаразд, гаразд, сину, ми підем удвох, — заспокоїв старий і вийшов до сусідньої кімнати за пальтом. Поки він там одягався, Сергій допитувавсь:
— А віконниці... не забуваєте... зачиняти? Правду кажучи, таки забуває.
— ...А то... щоб часом... хто не вліз.
Лариса Петрівна, рада такій переміні, тільки похитувала головою. “І такого друга я маю втратити!” — не сходило з думки.
На прощання Мержинський слабо притис її руку до своєї зарослої худої щоки.
 
VII
Виступ мінських студентів, свідком якого довелося стати Лесі Українці, був лише відгомоном подій, що відбувалися в центрі Росії. Знекровлений масовими арештами та репресіями, які царський уряд провів тут кілька років тому у відповідь на Перший з'їзд соціал-демократів, Мінськ поки що тільки збирав, накопичу вав нові сили. Вогнищами революційної боротьби, як і раніше, залишалися Петербург, Київ, Москва.
У Києві ось уже з місяць не працювали нормально вищі учбові заклади. Щодня збори, протести чи демонстрації; не в одному, так в іншому, хвиля за хвилею, хвиля за хвилею...
А почалося з університету, з тої ж таки горезвісної ейхельманівської справи. Начальство даремно намагалося загладити її чи й зовсім замазати. Звільнення кількох, як воно кваліфікувало, підбурювачів виявилося іскрою в пороховій бочці. Того ж дня ввечері в одній з найбільших аудиторій зібралося кількасот студентів, щоб заявити свій рішучий протест. Пропозицію розійтись по домівках вони категорично відхилили, вимагаючи пояснень самого ректора.
Звістка про студентське заворушення швидко облетіла місто. Біля університету зібралася маса народу: робітники, чиновники, гімназисти — співчуваючі і просто цікаві. Переполохане можливими наслідками, начальство вдалося до останнього заходу — викликало поліцію. Розлючений, готовий всіх одягти в арештантські мундири, до аудиторії в супроводі високого представника генерал-губернатора і доброго загону своїх молодців увірвався сам Новицький. Але і його зустріли холодний спокій і вимога: пояснень ректора! Відчувши свою силу, студентство стояло твердо. Доведений до безсилля, шеф поліції змушений був запросити ректора. І поки між начальством та молоддю тривали переговори, солдати оточили університет, розігнали натовп, а явні й таємні агенти Новицького поспіхом брали на замітку найактивніших учасників заворушення. Через кілька днів “злочинців” настигне сувора кара: їх позбавлять студентської форми,

читати