Завантажити

як-то колись на хустці Вероніки, оживав незабутній образ — образ любові. Він знову полонив думки, і вже не ставало сил, щоб їх збороти...
Він там, він все лежить, так нерухомо,
Як те каміння.
Невже йому не можна помогти?
Невже він завжди буде одинокий?
Ні! Вона піде за ним, піде, мов одержима, вони загинуть чи переможуть разом. Спокій? Навіщо спокій, як його не буде?
А рука вже говорила далі:
О, я не хочу, Не хочу я спокою!
“Чом не хочеш?” — питав її суворо Образ.
“Бо ти його не маєш...”
“Уперта річ твоя. Таких... сувора кара жде”.
Вона ж, чи то пак, Міріам, доводила своє: нічого їй не страшно, вразливу душу вже попелить та кара. Наймення їй — ненависть і любов. Так, так! Любов і ненависть. До кого ненависть? До ворогів Месії.
“Я їх казав любити... Вони не відають, що творять”, О мій друже! Коли ти задля них творив дива, вони все відали, все знали. А нині, бач, німі й глухі зробилися. Це ж фарисейство! Наказуєш любить їх!
Всіх, окрім тебе, — се можливо,
Але тебе і всіх — се понад силу...
Щось фанатичне було в її роботі. Бліде чоло, холодні тонкі руки, гострий погляд... Сягала ним аж за моря далекі — по Палестині, Сірії, блукала Гефсіманським садом і понад озером Гадаринським — шукала слуг синедріону, щоби помститись за смерть Месії... “Боже правий! Де ж твоя воля?! Той, хто все віддав за тебе, за народ, розп'яттям мертвим на Голгофі звівся. Де ж правда, боже? Мовчиш? Ти теж гукаєш за смирення, за прощення? Тобі синовньої не шкода крові? Мені ж вона пече, хоч не за мене лита. Я й відомщу! Ви чуєте?..”
Ви, сонне кодло!
Світло опівночі
Не будить вас?
Вам заграва кривава
Очей лінивих не здола розплющить?
Бодай вам вічний сон наліг на груди
І зморою душив вас без кінця!
Я проклинаю вас прокльоном крові!
...Леся кинула перо. Вона дивилась на своє писання з якимось острахом. Душа ще клекотіла гнівом, рука тремтіла. Від холоду? Скоріше від напруги... Що вона створила? Поему, драму? І як назвать її? “Месія і Міріам”? Ні, краще “Месія і Одержима”.
А в голові шуміло (чи, може, то в саду поміж галуззям вітер?), ніби хто крутив там жорна, їй стало млос-но. Щось підкотило під самі груди, здавило... Відчуваючи, що от-от знепритомніє, Лариса Петрівна схопила склянку, яка тепер завжди стояла поруч, надпила води... Перед очима пішли темні кола. Схилилася на стіл — на книги, на писання.
“Хто я така? Я — Одержима духом...”
 
V
Якось уранці, коли Лариса Петрівна збиралася виходити з дому, до неї постукали. Не встигла підійти до дверей, як на порозі, винувато усміхаючись, стала Ліля.
— Нарешті! — зраділа Леся. — Де можна стільки гуляти?
Сестри обнялись, поцілувались.
— Трохи в Михайла, потім у тьоті, — розповідала гостя. — Від неї і дізналася про твою... — Вона зробила паузу, обдумуючи, як ліпше сказати —“адресу” чи “біду”?
— Адресу? — перепитала Леся.
— Так. І про біду, звичайно.
— Я ж тобі писала.
— Тоді, здається, ще була надія. Ну, а як ці дні? — Веселість зникла з сестриного лиця.
— Усе те ж саме. Кашель, кровотечі... Просто дивно:
на чому там життя тримається? Сили, мов у малої дитини. Та ти проходь, — схаменулася Лариса, — роздягайся, швидше зігрієшся.
Ліля поставила чемодан, скинула пальто.
— Ти, певне, їсти добре захотіла? А в мене саме і безхліб'я, і безгрошів'я. Було трохи грошей, то на Сергія витратила. Живу ще тим, що з дому привезла.
— Не журись, у мене є. Можу навіть позичити, — похвалилася Ліля. — Михайло дав.
— Тоді візьмемо візника — мені якраз в аптеку треба — й до міста снідати. Гаразд? Відзначимо твій приїзд. — Вона почала одягатися.
Кафе-їдальня була майже пуста. Містилася вона у центрі міста, в тихім завулку, і, певне, саме за це Леся її уподобала. В ранковий час тут можна було з'їсти сосиски чи просто випити склянку кави.
Сіли в найдальшім кутку.
— Яка я рада, Ліленько, що ти приїхала, — досі не могла заспокоїтися Лариса Петрівна. — Одній нестерпно. Удень, при Сергієві, ще нічого, а ніч настане... ліпше не розказувать. — Вона піймала на собі зосереджений сестрин погляд. — Про що ти думаєш?
— Дивлюся, як ти змарніла, — призналась Ліля. — Часом не хвора?
— Ні, ти ж знаєш: це мій звичайний вигляд. — Вона спробувала навіть усміхнутися, але усмішки не вийшло: кілька тижнів, проведених у Мінську, вже встигли накласти на лице відбиток муки і нерозрадної туги — вираз, який потім не залишав її ніколи.
Помовчали. Лілі згадалася їхня торішня зустріч у Петербурзі. Леся була тоді куди бадьоріша.
— Мама писала... — нерішуче обізвалася. — Може, й справді, Лесю, тобі не варто було... Ну, приїхала, провідала... Що ж тут поможеш?
— І ти тієї ж?
— Тільки не подумай, що я... осуджую, — поспішила виправитися Ліля. — Просто...
— Просто, — обірвала її Леся, —

читати