Завантажити

догадувався, які шалені бурі інколи стрясають його зовні спокійну подругу. Як на нього, то він давно вже змирився з таким станом речей. Змирився і навіть простив їх, отих колишніх товаришів.
— Як ви... думаєте... вони не сердяться, що я їм... нічого не пишу? — Очевидно, він хвилювався, бо говорив ще гірше звичайного; кілька разів голос його обривав кашель. Все-таки Сергій Костянтинович докінчив думку: — Але ж... я не можу... навіть диктувати... довго не можу, а після... — він задихнувся, — після такої перерви... коротко писати... гріх...
Мержинський, ледве докінчивши фразу, знепритомнів. Лариса Петрівна швиденько намочила в ефірі вату, піднесла йому понюхати.
Її давно вже непокоїть оце всепрощення, якась незрозуміла самовідреченість Мержинського. Звідки б їм узятися? Що посіяло їх у душі цієї сильної колись, вольової людини?.. Муки, страждання?.. Чи, може, бажання до кінця, повністю принести себе в жертву? А я? Яке вчиню я диво? Те, що сидітиму побіля друга? Те, що не залишу його до смерті? Те, що не забуду — любитиму до кінця днів своїх? Так цього мало!.. Лариса підійшла до столу, кинула на чистий аркуш паперу:
“Чим ти мені ясніше, друже, тим душі ворогів твоїх чорніші”. Це був голос її згорьованого серця.
— Ви вже... працюєте? — почувся збоку шепіт.
— Мушу, Сергію.
— Я люблю... коли біля... мене... працюють. Він заплющив очі, відвернув голову. Леся бачила, як слабо тремтіли сухожилля на його шиї. “Він їм простив, — міркувала. — Він їм усім простив... І навіть тим, хто ладен відректись од нього. Навіщо так? їх таврувати треба!” Вона дивилася в сіру, нудну порожнечу, що снувалася в кімнаті, а бачила тих ненависних — о ні! — не друзів, навіть не приятелів далеких, скоріше — виродків. О, як би вона хотіла кинути отруйними словами їм в обличчя! Нехай би очі їм повипікало, ті очі безсоромні... Слова здалися небуденними, і Леся поспіхом записала їх на тому ж аркуші.
До кімнати занесли дрова. Тітка, — чи то не втримала ноші, чи забулася, — кинула їх так, що Сергій стрепенувся.
— Ох, — застогнав він і схопився за серце. Лариса Петрівна поспішила до нього.
— Чи можна ж так? — на ходу дорікнула жінці. Та байдуже повернулася, вийшла.
— Давить, — задихався Мержинський. Він потягнувся до коміра, та Леся, одгорнувши ковдру, вже вивільняла йому груди. Вона пригадала, як колись у Софії рятувався при сердечних нападах дядько, Михайло Драгоманов: намочила водою рушника і поклала Сергієві на груди. “Це б землі, холодної, свіжої, — подумала. — Треба буде сказати Костянтину Васильовичу, щоб дістав на всякий випадок”.
Минуло кілька хвилин, а Мержинському не легшало: різко піднялася температура, почалася гарячка. Найкраще в такому разі діяла хіна. Але хворий так звів щелепи, що розціпити зуби неможливо. Лариса кілька разів підносила йому до рота порошок і все марно — висипати не вдавалося... Зненацька налетів кашель. Він мучив доти, поки горлом не пішла кров.
Лариса Петрівна не встигла нічого підкласти, — кров бризнула на подушки, на простирадла і, свіжа, гаряча, горіла великими багровими плямами.
Мержинський після нападу кашлю знепритомнів. У горлі в нього весь час хрипіло. Леся, остерігаючись повторення кровотечі, обіклала йому шию і груди рушником. Брудну білизну вона познімала і зараз думала, як би підстелити чисту. Кликати нікого не хотілося. Та й кого? Костянтина Васильовича якраз не було, а отих, як вона їх називала “диазі (ніби) родичів”, уникала навмисне.
Дивний люд, їй-богу. Не те що помогти — поспівчувать не хоче. При кожному ускладненні тікає, мов од вогню. Ніби два життя збирається прожити.
Розправивши простирадло, Лариса Петрівна заходилася обережно просовувати його попід хворим.
За цим заняттям і застав її лікар.
— Білизну ви даремно поспішили зняти, — зауважив.
Він роздягся, допоміг Косачівні застелити ліжко.
— Не слід одразу турбувати хворого, хай заспокоїться.
— Який тут спокій? — скрушно відізвалася Леся. — Борисе Михайловичу! — підступила. — Скажіть мені по щирості... Мені не треба втіхи, будьте відверті.
Еліасберг замислився, зосередивши погляд на власних пальцях. Вони в нього були тонкі, довгі, з кущиками волосся.
— Я гадав, — мовив перегодя, — хоч ви не поставите цього питання.
— Я мушу знати. Рано чи пізно — він запитає.
— І ви скажете правду?
— Побачу... Хоч не таїла її ніколи.
Обоє змовкли. І раптом з тиші, що запанувала в кімнаті, немовби вирвалося: “Так-так, так-так...” То билося маленьке, залізне серце часу. І в його ритмах, в його байдужім спокої Леся вловила ствердження цієї жахливої правди... “Так-так, так-так...”
— Бачте, Лесю... — Він уперше назвав її ласкаво — певне, хотів щось пояснити, можливо, втішити: все ж таки жінка.
Але Косачівна зупинила його:
— Не треба, я все розумію... Скажіть лише, як довго ще триватиме ця агонія? Тиждень, два тижні, три?..
— Не більше. Організм

читати