Завантажити

нашатирним спиртом, але це його вже не врятує — страшенне знесилення.
Борис Михайлович засвітив лампу, що висіла на стіні, відчинив кватирку. Леся тільки тепер відчула, яке тут важке повітря.
— Та ви роздягайтеся, — запропонував лікар. Він допоміг Ларисі Петрівні зняти пальто і повісив його на кілочку біля дверей.
До кімнати зайшов літній чоловік. Лариса одразу пізнала в нім старого Мержинського. Та ж висока, трохи згорблена постать, та ж хода.
— До вас гості, Костянтине Васильовичу, — відрекомендував Еліасберг. — Прошу знайомитись: панна Лариса Косач.
— Мержинський, — сухо відповів чоловік, на ходу ткнувши Ларисі руку. — Що з Сергієм?
— Зомлів... Не чіпайте його будь ласка, він сам опритомніє.
— А я в аптеку ходив, — ніби виправдовуючись, сказав Костянтин Васильович. — Важко одному.
— Тепер будемо вдвох, — мовила Леся.
— Ви хіба... не проїздом? Сергій писав, що ви одвіду-вали його восени, як їхали з Петербурга.
— Ні, не проїздом.
Костянтин Васильович не виявив ні схвалення, ні осуду. Сидів, звісивши втомлено голову.
— Я мушу йти, — порушив мовчанку лікар. — Навідаюсь завтра. А де ви думаєте зупинитися, Ларисо Петрівно? Тут чи, може...
Лише тепер Леся згадала про нічліг.
— Чого ж, можна й тут, — зласкавів старий.
— Спасибі. Проте, гадаю, мені буде зручніше найняти кімнату десь поблизу.
— Як знаєте.
Того ж вечора Лариса Петрівна поселилася в сусіднім — через двір — будинку на Михайлівській вулиці.
 
II
Малюючи дочці ймовірні й неймовірні біди, які, на її думку, неодмінно стануться після, а то й під час перебування в Мінську, Ольга Петрівна розраховувала, що Леся, переконавшись у приреченості Мержинського, повернеться додому. Вона, чи то забуваючи, чи з якихось інших міркувань, не сповіщала Ларисі останніх київських новин — відбувалась головним чином дрібними порадами.
Звичайно, їй, матері, було важко. Сім'я немала, вимагає уваги. Кожного треба забезпечити. А Колодяжне, це, по суті, єдине джерело їхніх прибутків, з року в рік хиріло.
Та яких би там зусиль не коштувало Косачам підтримання хоч видимості благополуччя, їхня родина не була останньою, вважалася зразком чемності та гостинності, вогнищем, до якого тягнулися всі, кому дорогі були національні традиції. Петро Антонович, а надто Ольга Петрівна це знали і не без гордощів підкреслювали свою виняткову любов до всього українського. Властиво, таких родин-острівців серед малого й великого панства у Києві було кілька. До них належали також Лисенки і Старицькі. Вони всіляко підтримували і оберігали давні народні звичаї, чим нерідко викликали нарікання, а то й прямі погрози новоспеченої міщанської знаті. Петрові Антоновичу досі не забули його колишнього вільнодумства, досі ганяли його по перифе-ріях, хоч це, одверто кажучи, не дуже-то засмучувало старого. Він давно вже примирився з своєю суворою долею, не нарікав на неї і не благав чогось. Інколи, правда, спогадувалися, ятрили душу студентські літа^, але ненадовго. Згадки танули, як нетривкий березневий сніжок. Косач розумів, що кращі його роки давним-давно одгриміли. Залишалось одне — змиритися, а Ольга Петрівна ніяк не могла з цим погодитись. Вона сперечається, над усім ставить власний контроль. От хоч би оця історія з Лесею. Як на його, батьківське, розуміння, то чим Сергій Костянтинович не пара Лесі? Хворий? Та хіба ж це гандж? Тут інше: Мержинський соціал-демократ, неблагонадійний, з ним навряд чи знайдеш справжнє родинне щастя... А воно ж і Леся йде тими стежками. І як би хто не старався збити її — марна затія. Та й навіщо втручатися в їхні справи? Окрім завади, те нічого не дасть.
Цих своїх заперечень Косач, однак, не висловлював. Його часта відсутність в родині не давала йому морального права переінакшувати настанови й поради дружини. В сім'ї так уже повелося, що займалася дітьми більше Ольга Петрівна. Можна собі уявити, скільки це забирало в неї і сил, і часу! Як не є— шестеро, чотири дочки! І коли про менших, Оксану і Дору, ще можна було якось помовчати, то Лілине майбутнє ставало на порядок дня.
Ліля збиралася заміж. Навчання в Петербурзі на Вищих жіночих медичних курсах закінчувалось, і дівчина серйозно замислювалася над своєю будучністю. Ще в Києві вона потоваришувала з студентом університету Михайлом Кривинюком і всі ці роки, особливо відколи Михайла за участь у заворушеннях було вислано до Астраханського краю, жила думками про нього. Недавно Кривинюк повернувся. Неволя зробила його ще чутливішим до людей. Михайло став другом, якщо не сказати улюбленцем Косачів. Безкорисливий, завжди готовий допомогти, він швидко завоював симпатії не лише Косачівен, а й самої Ольги Петрівни. Але й тут не обійшлося без вагань. Схвалюючи Лілин вибір у цілому, мати не забувала, що Кривинюк — людина з незакінченою освітою, без надійного фаху, ще й з політичних. А на таких тепер дивляться косо, службу для них підшукати не так і легко. “Йому б самому ще

читати