Завантажити

господарям.
— А все це ти, Михайле Верстовичу, — дорікала Ольга Петрівна Старицькому. — Гості б ще й посиділи, і з'їли чого-небудь...
— Овва! Ти цим, Ольго, не журися. От ми перекуримо та побалакаємо — тоді й ще можна. Гляди, аби було чим пригощати. Бо ми знаєш які!.. Он як! — Михайло Петрович хвацько підкрутив вуса, підморгнув Лисенкові. — Ге ж так, Миколо? Рай його батька!
— Так, та не зовсім, — кинув Єфремов. Сказано було багатозначно, якось з викликом. На устах Михайла Петровича згасла усмішка.
— Дехто зраджує нашій українофільській корогві, — вів далі Єфремов, — друкується в кацапщині... і навіть, — він кинув погляд на Лесю, що стояла поруч з жінками, — навіть за наукою туди їздить. — Він був напідпитку, щоки його пашіли.
— Навіщо про це зараз? — спробував зупинити його Старицький.
— А я, щоб ви, Михайле, знали, ніколи не цураюся нагоди виховувати нашу молодь. Бо хто ж за нас це робитиме?
— Пізно вже, добродію, — підійшла, залишивши жіноче товариство, Леся. — Може, он ті, — вона показала на дітей, що гралися на подвір'ї, — вас дещо й послухають, а щодо мене — то пізно. Даремно силкуєтесь.
Єфремов почервонів ще дужче.
— Ну, коли вже ви, Ларисо Петрівно, зашуміли, то чекайте громів.
— На мою голову вже стільки їх падало, що навіть блискавки буває не страшно.
З веранди долинула мелодія вальсу. Шура і Людмила Старицька закружляли в танці. За ними пішло ще кілька пар.
Старицький, Леся й Єфремов одступили вбік.
— Як-не-як, Лесю, — трохи змінив тон Єфремов, — а вам, доньці таких статечних батьків, племінниці і учениці Драгоманова, не личить ставати під чужі знамена. Ви повинні боронити чееть старої корогви, а не зрікатись її.
— А ми гадаємо, — випередив сестру Михайло, що сам підійшов і одразу зрозумів, про що мова, — краще зробити нову корогву, ніж латати стару і ради того латання ризикувати власною честю.
— Отак?! Хай гірше — аби інше?
Старицький, бачачи, що суперечка розгоряється, спробував пригасити її, але ніхто не підтримав. Господарі десь порядкували на кухні та у дворі, Олена Антонівна про щось розповідала Кобилянській, а молодші кружляли в танці...
— Ні, — вів далі Єфремов, — ви, Ларисо Петрівно, таки далеко сягнули. Не знаю тільки, за чим дивилася ваша матінка, Ольга Петрівна, що допустила таке, а я... — він безнадійно махнув рукою і зник.
— Отак буде ліпше, — мовив услід йому Михайло. Підступили Олена Антонівна з Кобилянською, Микола Віталійович.
— Чим це ви так допекли старому, що скаржиться Ользі Петрівні? — запитав Лисенко.
— Не зійшлися характерами, — відбулася жартом Леся.
— Чи то пак, поглядами на корогву, — додав Михайло.
— Тут, Миколо, поки ти грав, ціла баталія розгорілася.
Ольга Петрівна, що саме нагодилася до вітальні, не дала Старицькому докінчити розповіді. Кинувши не-вдоволений погляд на Лесю та на Михайла, Косачева запросила гостей на веранду, де все було готове до чаювання.
Леся побула трохи і, відчувши втому, вибачилась, подалася до своєї кімнати. Ольгу Юліанівну попросила прийти одразу ж, як тільки насидиться та нагостюється.
В кімнаті, що була їй і кабінетом, і спальнею, на Лесю чекали нові журнали, книги. Вони лежали німі, з розкритими сторінками, наче припрошували заглибитись у них. “Народ”, “Жизнь”, кілька Франкових оповідань, котрі переклала для “Донской речи”, Гауптманові “Ткачі”... “Ткачів” замовили їй перекласти для гуртків соціал-демократів. А на черзі—“Хто з чого жиє” Дікштейна... А там обіцяли переслати і “Маніфест”. Його неодмінно треба видати українською мовою — хай вчаться пролетарі боротися й перемагати, жити по-людському. Надходить-бо новий, великий день. Вже загорілися зірниці, а за ними, дивись, і сонце зійде — велике, променисте сонце правди і волі, щастя і радості. Розступиться перед ним одвічна пітьма, від сили його впадуть темниці, і звільнений від пут народ вийде на майдани і вулиці, щоб разом, однією сім'єю, йти назустріч своєму майбутньому”
...Внесли і засвітили лампу, і Леся, скинувши святкове вбрання, взялася до роботи. Була на вершині своїх заповітних дум, сягала мрією того далекого світлого дня, коли на оновленій землі врага не буде, супостата, а будуть Люди, серед яких незгасно горітиме вогник і її — нехай слабого, зате палкого й щирого серця.
 
ОДЕРЖИМА
 
КНИГА ДРУГА
ЧАСТИНА ПЕРША
 
Тілько — життя за життя.
Леся Українка
 
У Мінську самотній умирав Мержинський. Для Лариси Петрівни ця звістка не була несподіваною. Кілька місяців тому Сергій Костянтинович скаржився їй на здоров'я, потім писав, що стало ще гірше. Та й сама вона бачила, коли востаннє стрічалися, — хворий тане, мов свічка...
Листа від Еліасберга одержали по обіді. Леся пробігла поглядом списані недбалим почерком

читати