Завантажити

з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків. Тілько з тобою я не сама, тілько з тобою я не на чужині. Тілько ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, — вона все тремтить, як струна, — все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем своїх блискучих очей...”
Цих слів вона не казала і, мабуть, не скаже йому ніколи. Тож нехай хоч прочитав, хоч побачить.
“Мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зов'ялі троянди? Чому я не можу, коли так, облити рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми? Мій друже, мій друже! Я ж для тебе почала нову мрію життя. Пи шеш про смерть? Я так боюся без тебе. Бери, бери й мене з собою. Ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згуби мось обоє помалу... А на тім місці, де ми були колись у житті, нехай троянди в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже. Я простягаю до тебе руки, я благаю:
візьми! І нехай в'януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди...”
Леся докінчила писати і, безсила, відкинулась на стільці.
Може, не варто відправляти цього листа, може, він не застане його! Ні, швидше! Швидше послати. Сергій почув її слова, вловить їх серед людського гомону — так, як і вона чує його тихий, як шелест осіннього листя, голос, навіть бачить його — зажуреного, з холодним блиском палаючих очей...
Леся швидко накинула пальто, взяла паличку і вийшла.
Здавши листа, вона довго, до втоми, ходила набережною, гамувала свої розбурхані почуття. Хиталися розгойдані вітром кипариси, шуміло море, спалахували блискавки, і десь далеко-далеко вчувалися перекати першого весняного грому.
Скоро вона розпрощається з усім оцим і тільки в згадках буде вертатися до далеких берегів, до цих духмяних ночей, що принесли їй стільки доброго і лихого.
 
XIV
Ще в Ялті Мержинський обіцяв Лесі познайомити її з працівниками щойно заснованого в Петербурзі журналу “Жизнь”, а не минуло й півроку, як до неї звернулися з офіційним запрошенням співробітничати в цьому виданні. Листування, що зав'язалося, посилило бажання якнайшвидше зустрітися з невідомими друзями, а надто — з авторами, котрі друкувалися в “Жизни”, — Ульяновим, Горьким, Чеховим, Скитальцем. їхні політичні й літературні твори захоплювали Лесю, допомагали глибокому пізнанню й розумінню життя. До того ж це була нагода заїхати до Мінська, до Сергія Костянтиновича, а в самім Петербурзі — відвідати Лілю, яка вчилася там на Вищих жіночих курсах.
Тож, відпочивши після Берліна, куди їздила на лікування, Леся знову вирушила в дорогу.
Поїзд приходить до Петербурга о шостій вечора. Тільки-но встиг він зупинитися, як до вагона, випереджаючи носіїв, влетіла Ліля.
— Та обережніше ти... задушиш, — відмагалася од її палких обіймів Леся. — Сили в тебе — як у доброго парубка.
Вони стояли в тіснім, погано освітленім купе і милувалися одна одною.
— Видно, балують вас на тих курсах.
— Як кого, — лукаво посміхнулася Ліля.
— Гаразд, гаразд. Ось я роздивлюся, розпитаюся, і коли що, такого задам тобі перцю...
— Овва! — Ліля знову міцно обхопила за плечі та пригорнула сестру. — Не вдавай із себе, будь ласка, тирана.
— Облиш, — розсміялася і Леся. Вагон тим часом спорожнів, сестри зібрали речі і вийшли.
— Ти ліпше закутайся, — поправляла Ліля на Лесі хустку. — Це тобі не Волинь.
Надворі справді було холодно. Палючий вітер обпікав лице, забирався в рукава, за комір, неприємно холодив плечі. В білому світлі ліхтарів кружляли поодинокі сніжинки.
— Шукай хутчіше візника, нехай їй грець, цій півночі. В нас уже весною пахне, а тут... хай бог боронить, можна дуба дати.
Дорога втомила Лесю. І не так їзда, як думки — важкі, нерозрадні, невідступні. Гадала — хоч трохи розвіє їх, розгубить у подорожі, а виходить зовсім по-іншому. Видно, не втекти їй від себе, від свого смутку, не сховатись ніде. Лізе в голову, свердлить мозок усяка всячина.
— Як там Шура, Михайлик? — спитала Ліля, як тільки вони всілися в сани і візник накинув їм на плечі важкого, що, незважаючи на давність, ще тхнув овечим потом, кожуха. — Певне, марить своїми дослідами.
— А я його й не бачила. Сестра різко повернулася до неї.
— Як так, чому?
— Не заїздила в Тарту. Буду повертатися — тоді. В Мінську довелося затриматись.
— У Сергія Костянтиновича?
Леся ствердно кивнула головою.
— У нього. Пробула там три дні. Одне, що себе почувала не зовсім добре, а друге — Сергій просив залишитись, і мені не хотілось робити йому прикрості.
— Йому зле?
— Коли б хоч зле, а то ж... не знаю, як тобі й сказати... Він настільки кволий, що не може навіть вільно триматися на ногах. Лікарі пророкують — звичайно, не при ньому — швидкий кінець, а він бадьориться, запевняє, що поправляється...
Леся примовкла.
— Скоро й наш монастир, — заговорила Ліля. — Це ми так називаємо житло

читати