Завантажити

різнотрав'я.
— Диво, та й годі, —дивувалася Леся, —внизу, по гляньте, наче в раю, а тут — пустеля. Нащо вже забута богом Волинь, а такого не стрінеш. Там ліс — так ліс, а поле — так поле... Знаєте, Сергію Костянтиновичу, от скільки вже об'їздила країв, а найріднішою все-таки лишається для мене Волинь. Хоч і недуга моя звідти, а все одно люблю її.
— Ви завше так про неї гарно говорите, що й мені кортить там побувати.
— То й що? Приїздіть до нас у Колодяжне. Будьте певні, не пошкодуєте.
— Місяць-два на лоні природи... А що?! Тільки де ж його урвати того часу? Незабаром, напевне, доведеться їхати до Мінська, а там уже думати про це ніколи буде. То ви прямісінько звідси. Я напишу додому. Заперечень не буде.
— Може, від когось і не буде, а сам я проти. В такий час відсиджуватись десь у глухому селі? Ні...
Леся глянула на нього лукаво, обоє однаково зрозуміли цей погляд.
— Не вдалося?
— Де вже вас переконати! Ну, гаразд, але майте на увазі: наша домівка завжди до ваших послуг.
— Спасибі, неодмінно скористаюсь вашою гостинністю.
Тим часом з'їхали на вершину гори. Це була широка рівнина без дерев, без трави, навіть невибагливого до вологи кримського полину й того не було на голій, мовби навмисне вистеленій гранітом пустелі.
Візник зупинився. Леся і Мержинський зійшли. Каміння, каміння. Рівне, вигладжене часом, і гостре, безформне, хаотично накидане. І тільки в затінках, в широких тріщинах — мох.
— Зате навколо яка краса! Шкода, що я не художник, хоч колись і вчилася цьому мистецтву.
— А ви словами, Лесю, малюйте, у вас гарно виходить.
На човні нас було тільки двоє
Хвилі скрізь вколо нас колихались,
І такі ми самотні обоє
Серед того простору здавались...
— Може, й гарно, але не так. Перевага художника в тому, що його твір бачать, а поезію треба читати вміючи.
— Це так. Але ж хто не уявить собі картини величного моря, послухавши оці ось пушкінські слова:
Прощай, свобод ная стихия!
Последний раз передо мной
Ти катишь волни голубые
И блещешь гордою красой.
— Еге ж. Для цього треба небагато: бути Пушкіним... Або Шевченком, щоб написати справді мистецьку картину грізного Дніпра.
— Це вже інша тема, облишмо її. Ходімо краще глянемо вниз. — Мержинський узяв Лесю під руку і помаленьку, боячись, аби вона не спіткнулася, повів до кручі. Лесі було приємно від цієї уваги, вона відчувала тепло його руки — воно неначе переливалося в неї. Хотілося так йти і йти, ні про що не думаючи, ні на що не зважаючи. Якесь незнане, зовсім одмінне від усіх інших почуття хвилювало, виповнювало душу безмірним щастям.
— Погляньте, Лесю! Ще одне диво, — зупинився чимсь уражений Мержинський.
Над урвищем майже висіла гранітна брила. Коло її підніжжя кучерявилося щось подібне до моху, валялись обмиті дощами і пожовклі на палючому сонці кістки. Видно, орли частенько трапезували в цьому недосяжному людському зорові місці, не одну розшматовували тут жертву.
Але не це здивувало Мержинського. Трохи вище, з вузенької, запорошеної вітровими наносами щілини, витикалася велика, червона, мов пломінь, квітка. На чому вона трималася, як росла — не було видно, ніби квітка пробивалася до світла крізь все оце німе громаддя, що панувало над світом, що скинуло із себе і людей, і рослин, і навіть неподатливі терни.
Лариса Петрівна і Мержинський стояли, вражені незвичайним видовищем.
— Чи не здалося нам? — стиха мовила Леся. Сергій Костянтинович підійшов і простяг до квітки
руку.
— Жива! — Він підклав під її пелюстки пальці, і її квітка похитнулась. — Ходіть сюди, гляньте на її стебло.
Стебельце у квітки справді було незвичайне — товсте, покрите малюсінькими волосинками-голочками.
— Диво, та й годі: така мертвечина, така суворість — і раптом ніжна, майже неприродна краса.
— Зірвемо?
— Що ви? Нехай росте. .
— А я хочу для вас... на пам'ять.
“На пам'ять... О друже! Знав би ти, як увійшов ти мені в серце. Не квіткою і не дарунками коштовними, не пестощами — скромністю своєю та людяністю, лю бов'ю щирою до всього земного і неземного, ненавистю до неправди, що запанувала над світом. І не треба мені іншої пам'ятки — довіку світитимуть мені твої очі, вчуватиметься твій голос, твоя хода”.
— То як? — знову перепитав Мержинський. — Не ми, то хтось інший зірве. Не вікувати ж їй тут? — Він висмикнув квітку і подав Лесі. — Забув, у якого народу є звичай: хлопець, коли він хоче одружитись, повинен розшукати щонайкращу гірську квітку. Леся зашарілась, опустила повіки й промовчала. Вони стояли, милуючись гірським пейзажем і морем, що голубіло неосяжною широчінню і десь далеко-далеко зливалося з обрієм.
— Уже сутеніє, Сергію, — вона вперше назвала його на ім'я, та, здається, він не помітив цього — говорив, захоплювався квіткою, а її, що була зараз найближче, почуттів не розумів.
— Будемо їхати. —

читати