Завантажити

Луначарський, котрий теж цікавив її не менше, і Віра Григорівна, а отже, десь поблизу і Тучапський... Справді, ледве встигла Лариса Петрівна обмінятися кількома фразами, як з ліщини вийшли і попрямували до них двоє. В одному Леся одразу ж пізнала Павла Лукича. Він був у тому ж капелюсі, тій легенькій тужурочці, в котрій приходив тоді до Ковалевських.
Тучапський теж, видно, пізнав свою недавню знайому, бо перший подав їй руку.
— А це Мержинський, Сергій Костянтинович, — підвів він того, з ким щойно прибув, і одразу почав якусь ділову розмову з Мельниковим.
Мержинський був їй невідомий. Хто він, звідки, чим займається? Чому досі про нього ніхто не згадував? Розпитувати про це було незручно. Галя, видно, теж нічого не знає, бо Мержинський сам їй відрекомендувався.
Народу на галявині побільшало, і Мельников, порадившись з товаришами, закликав усіх до уваги, став посеред галявини.
— Товариші!
Це слово він вимовив не вельми голосно, але так, що почули усі. “Товариші”, — повторила вона в думках. То, виходить, віднині всі оці спрацьовані, загартовані життям робітники, ота молода поросль, що примощувалася попід деревами, — всі вони її товариші, друзі, побратими. Яка ж вона багата, яка щаслива, яка міцна!.. “Міцна? — перепитав якийсь внутрішній голос. — Ні, ти хвора, ти слабосила, тобі з ними не по дорозі, тут потрібні дужі руки...” —“Ні, ні! Не слухай, — обізвався інший голос, — пам'ятаєш, що сказав тобі Іван Якович? Народові потрібен меч. І байдуже, хто його вигострив — здорова чи хвора людина. Ти теж підеш з ними, друзі не дадуть тобі відстати...”
— То як наше замовлення, Ларисо Петрівно? — нахилився до неї Тучапський.
Вони сиділи під крислатим дубом, що одиноко здіймався над ліщиною. “Що він має на увазі? Ах, так! Оту поезію, про котру говорили минулого разу”.
— Певне, ще не готова? — перепитав Павло Лукич.
— Так. Але завтра буде, — відповіла впевнено. Тучапський більше не став відволікати її уваги, заслухався й сам, втупивши погляд у шматочок прозорого неба, що голубів між деревами.
А Ювеналій Дмитрович уже розповідав про недавню катастрофу на криворізьких копальнях, що належали французькій залізорудній компанії, про десятки загиблих робітників та нелюдські умови праці під землею, про нечуваний визиск.
— Нам закидають, що боїмося праці, — вів далі Мельников. — Ні, панове! Не праця лякає нас, її ми високо цінуємо, бо тільки вона одна дає право на щастя в житті. Але ми проти здирства, ми проти праці на втіху одному, ми за працю для спільного блага. В цьому бачимо своє щастя.
Голос його спокійний, рівний, — таким буває він у людини чесної, впевненої в правдивості своєї справи. І чи то від простоти його думок, чи під враженням яскраво мальованої картини прийдешнього обличчя присутніх яснішали, ніби зігрівав їх якийсь невидимий промінь, наче лагідна материнська рука розгладжувала зморшки на їхніх передчасно зістарених лицях.
— Але знаймо, — так учить Карл Маркс і Фрідріх Енгельс, — ніщо в природі само по собі не виникає, ніщо так просто не поступається новому, — лунав голос Мельникова. — Капіталізм — людське зло, він уже своє віджив. Собі ж на лихо він породив пролетаріат — свого могильника. Часто кажуть: капіталізм ще міцний, у нього тверда опора. Так, міцний. Але скажіть: чи довго може триматися споруда, основа котрої, — тобто ми, народ, — хитка, а вершина, цебто капітал, переобтяжена золотом, в котре перелито піт наш і нашу кров?
— Розпадеться! — гукнув хтось.
— Од першої ж бурі розлетиться!
— Правильно, розвалиться така будова. Але тої бурі не ждати треба, а самим її накликати, готуватися до неї. Капітал чіпляється за все, аби втриматись, над головою наших кращих синів і дочок він заносить кривавий меч, тисячі гноїть у тюрмах, у казематах, у Сибіру. Тож не чекати нам свовї черги! Всім, хто живий, у кого серце гаряче, — до боротьби за правду, за щастя!
Мельников закінчив, а останні його слова лунали й лунали в Лесиних думах і якось ніби самі по собі переливалися там у поетичні рядки:
Вставай, хто живий,
В кого думка повстала!
Як їй раніше бракувало цих слів! Як вона шукала-вишукувала їх у години натхненної праці! Вірш народжувався — слово за словом, рядок за рядком; Леся бачила, відчувала його серцем, вогонь якого так уміло і так непомітно розпалив оцей звичайний слюсар. Вона ладна була встати і тут же, при всіх, читати — хоч не всю, не до кінця зроблену, зате виношену в серці поезію. Але хай вона одшліфує, вигострить її і вже тоді, мов крицевий двосічний меч, віддасть своїм друзям-товаришам.
Хто це говорить? Так-так, це Мержинський, Сергій Костянтинович. Соціал-демократи Мінська вітають київських сябрів і бажають їм успіхів. Вони послали його сюди, щоб налагодити тісні зв'язки, бо мета у них спільна і шляхи одні.
Який у нього сухий, надсадний кашель, як важко йому говорити! Чому він так кашляє? І чому й він — як і Тучапський, і Мельников — худий,

читати