Завантажити

Колодяжного. Тут, кажуть, близенько.
— Та близько... Ну, то сідайте, чи як? — Селянин закинув віжки на люшню і, поки Франко ходив по речі, сяк-так розправив на возі сіно. — Мать, у гості до Косачів, — не то ствердив, не то запитав він уже за селом.
— Вгадали.
— Тут нікуди більше. — Він помовчав, поки минули калюжу, і ні з того ні з сього додав: — Бабі моїй на старості добра закортіло. Причепилася: їдьмо та й їдьмо... Куди? Аж у той... як .його... Та куди оце їдуть усі.
Франко згадав, з яким обуренням молода Косачівна писала в своїй кореспонденції про поневіряння переселенців на сході, і сказав:
— У Сибір, певне?
— Ото-то... їдьмо, та й годі! А я кажу: “Лучше тутки згину, ніж маю волочити свої кості по світу. Ліпше там, де нас немає...”
Франко слухав, мрійними холоднуватими очима дививсь перед себе. “Скільки їх, безправних, знедолених, тиняється по світу... Коли б зібрались усі та стріпонули панів — пір'я з них полетіло б...”
Змовк і візник, задумався. Десь зачепила та розмова найпотаємніші струни його старечого серця — і от слухав тепер їхню невтішну мелодію, коб не чужі на возі, то й замугикав би в тон їй — повільно, неголосно...
— Ми й не спитали, Іване, як тут, чи не лютує хвороба яка, — порушила мовчання Ольга Федорівна.
— Леся написала б, — заспокоїв Іван Якович, але для певності запитав: — Не чули, дідуню, пошесті тут немає ніякої?
— Чом немає? — ніби ждав цього питання старий. — Дивіть, як мене висушила, наче в'язове лико. Ольга Федорівна стурбовано глянула на чоловіка.
— А що ж то за хвороба така? — допитувався Іван Якович.
Селянин повернувся, пильно глянув з-під насуплених кошлатих брів на подорожніх, на Франкові стоптані черевики і лиш потому сказав:
— Неправда. Куди не подайся — скрізь ця холера клята... Так уже змагає людей, що куди тим сухотам... Тільки не бійтеся, вона вас не рушить.
— Авжеж, авжеж, — підтакнув Франко. — А як же ви лікуєтесь, діду?
— Е-е, були б то ті ліки.
— А ви шукайте їх.
— Шукаю, сину... та дарма.
— Гуртом треба, громадою.
— Авжеж, твоя правда.
...І знову мовчання. Порипує віз на вибоїнах, стомлено пирхає конячина.
Опівдні Леся сіла за збірку. Ну й дивний же він, цей Франко, приїхав, не встиг привітатися й одразу з докором: чом до журналу нічого не вислала, чому збірку не подала, як домовлялися?.. “Нашій літературі так бракує справжніх талантів, а ви, яка може зробити багато для її розвою, не цінуєте часу...”
“Не цінуєте”. Як гірко слухати! Вона б ні дня ні ночі не знала, аби здоров'я. А то що його зробиш, коли життя буває не любе?
Леся перечитувала поезії. Кожен вірш вона знала напам'ять, проте уважно вдивлялася в рядки свого дрібного письма, мов шукала в них чогось нового, незнаного.
...Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочуЇ Геть думи сумні!
Було приємно зустріть ці рядки, перечитати їх. Це ж про них сказали Франко і Павлик тоді у Львові: “Хай усі ваші поезії, Лесю, будуть такими пристрасними”.
Багато дала їй та зустрічі Минуло вже кілька місяців, а вона й досі пам'ятав ту щиру розмову...
В кімнату долинув дитячий гамір, і Лариса Петрівна відірвалася од роботи, виглянула у вікно.
Стежкою до будиночка прямував оточений дітворою Іван Якович. В руках він тримав невеликого кошелика.
— Панно Лесю! — гукнув Франко, помітивши її. — Ходіть-но гляньте на мій вилов. Файні в'юни у вашому озері.
Леся вийшла.
— Коли ж це ви встигли?
— Е-е, добрий рибалка завжди знайде час. В'юни звивалися, пищали, але ніяк не могли вислизнути з цупких Франкових пальців.
Рибу віднесли на кухню, а Франко, у високих мисливських чоботях, позичених у Петра Антоновича, в старенькому тіснуватому піджачку, зайшов до кімнати.
— Гарно у вас: затишно, зелені стільки, простору. А я от ніяк не стягнуся на хатину. Дружина вже й докоряв, та й сам бачу — треба, а що поробиш? — Він пройшовся, став біля письмового столика, прочитав: — “Україно! Плачу слізьми над тобою...” Серцем сказано... Одначе мушу вам зауважити, Ларисо Петрівно: не сліз нам треба. Доволі вже їх вилито. “Втопить всіх імператорів би стало”, — як писав Тарас Григорович.
Леся сиділа, поклавши хвору ногу на низенький ослінчик, і уважно слухала.
— Взагалі ж, — казав далі Франко, — останні ваші поезії — се такий голосний та страшющ стогін примученої душі, якого не чулося давно.
— Пишу, бо не можу мовчати. Душа болить.
— Чимало розвелося в нас віршомазів, котрим нічого не варто сьогодні хвалити одних, назавтра — дру гих. їм аби гроші. А справжній митець має студіювати, шукати основу, на котрій виростає і щоденне горе, і великі ідеальні стремління до свободи та рівності... Де правди не згас промінь пишний, там треба шукати любові та миру...” Так, здається, у вас?
— Навіть напам'ять знаєте? —

читати