Завантажити

далеких отих будівничих, коляска ще кілька разів повертала праворуч, потім ліворуч і зрештою зупинилась перед будинком з величезними яскраво освітленими вікнами.
— Приїхали, — мовив Окуневський.
Поки зносили речі, Леся встигла обдивитися вестибюль, перемовитися з швейцаром — старим чоловіком у голубій, розшитій золотом лівреї і трикутному капелюсі.
В готелі розкішно: картини, шафи з книжками, золочені люстри, мармурові, застелені коштовними килимами, сходи.
— Ця розкіш чомусь гнітить, — сказала Леся, як тільки Окуневський пішов, побажавши їм доброї ночі.
— Завжди в тебе якісь незрозумілі примхи. Бідність вражає, багатство — гнітить...
— Хіба не можна було найняти скромніший номер?
— Ти ж знаєш: Відень — світове місто, сюди з'їжджаються знатні особи... От коли ми поверталися з Флоренції, од дядька Михайла, то зупинялися в самому центрі. Там ще розкішніше.
— А я цим не захоплена. Красиво, але ж, як подумати...
— Ну, гаразд, годі, — перебила мати. — Філософії на сьогодні досить. Я теж стомилась.
Поки мати розкладала речі та милувалася з вікна містом, Леся вмилася, випила принесену служницею каву і шмигнула під перину. Стомлена дорогою, заколисана гомоном чужого міста, вона швидко заснула.
Отак воно буває часто. Те, що спочатку видається поганим, при уважнішому знайомстві кращає, а на що сподіваєшся — повертається проти тебе ж самого. І мама, і Окуневський таки мають рацію: місто справді чудове! Десь-то вже вона тоді, першого дня, дуже стомилася, що ніщо не милувало зір, і десь, видно, доля готувала їй новий жарт.
Як не є, а справи пішли своїм трибом. Більрот, оглянувши її та обмацавши довгими холодними (аж досі бридко!) пальцями, прийшов до висновку, що ніякої операції не потрібно. Він наклав на стегно гіпсовий бандаж, а оце вже днів кілька тому замінив його апаратом. В апараті таки зручніше — можна нагинатися, і нога майже зовсім перестала боліти. Погано тільки, що апарат важкий і під час ходіння в ньому аж гаряче, багато не набігаєшся. Та й то сказати: скільки можна тинятися без діла по отих театрах, кафе та вулицях! Все оглянуто, все переслухано. Гаразд, хоч студенти не дають сумувати — приходять, розпитують, охоче розповідають про свої літературно-мистецькі справи, а то — вовком вий.
З допомогою Окуневського Леся взяла в тимчасове користування піаніно, їхня кімната перетворилася на своєрідний музичний салон. Всі суперечки — від того, чому в Венери Мілоської немає рук, до передвиборної “угоди” народовців з австрійським урядом — закінчилися співами. Виявляється, у цих лисів, як жартома назвала Леся галичан, досить мелодійна музика. І Миколу Віталійовича вони знають незгірше. А Ніжанківський, Вахнянин і, зрештою, оцей Гриневецький, котрий так охоче зголосився писати музику на її “Русалку”, — то таки гарні митці.
Леся напівлежала на вузенькій канапці, переглядала щойно куплені газети. Гуляти більше не хотілося, та й погода чомусь зіпсувалась: зранку було морозно, сухо, а це враз одпустило, на вулиці заблищала вода — справжня тобі весна!
Газети забиті різними оголошеннями (навіть призволеннями до шлюбу та заочними освідченнями), проте на першому місці рясніють заклики, красуються портрети лідерів політичних партій і тут же — багато-обіцяючі слова з їхніх гучних виступів та промов перед виборцями.
Австрія обирала парламент. Це було видно не тільки з газет. На вулицях, у кафе, театрах, навіть у готелі, де мешкали переважно приїжджі, — всюди говорили про вибори. Кампанія саме переживала ту стадію, коли до неї хоч трохи були причетні маси. Бо пізніше, коли вже діло дійде до призначення членів уряду, ні народовцям, ні угодовцям, ні радикалам робить буде нічого. Там справу вирішуватиме його цісарська воля...
Тож, поки не пізно, поки була хоч найменша надія, партії сперечалися, ганили одна одну, на всі лади вихваляючи свою політику, свою тактику.
І все задля того, роздумувала Леся, щоби з п'ятисот чоловік один (лише один!) міг проголосувати!
 
IX
В Любитові поїзд стояв недовго, і Франко ледве встиг позсаджувати малих та вивантажити взяті в дорогу речі. Тепер усі ці клуночки, валізки, складені на скриньку з білизною і притулені одне до одного, лежали чималою купою.
— Ото набрали на свою голову, — бідкався Іван Якович і поскубував короткого рудуватого вуса. — Що будемо робити, Олю?
— Або я знаю, — обізвалась дружина. На вулиці показалась однокінна підвода. Низенька черевата конячина сумирно брела, похнюпивши голову. З-під її лапатих копит раз у раз пахкала клубками курява.
— Гов, чоловіче! — вийшов назустріч Франко. Кошлата бараняча шапка заворушилася, товсті шкарубкі пальці, що ледь виглядали з подертих рукавів свитини, спроквола сіпнули віжки.
— Та стій же, бодай ти лоп! — крикнув селянин, хоч та, кого це стосувалося, і не думала рухатись.
— Далеко їдете? — спитав Іван Якович.
— Ет, їзда наша. А вам куди тре'?
— До

читати