Завантажити

безнадійно попадали в болото песимізму.
— Певний, що з нашою добродійкою цього не станеться, — мовив Павлик.
— Дай-то, боже... На загал маю вам сказати, що я більше вірю в таланти поступові, котрих розвій іде звільна. Бувають такі, котрі блиснуть, мов метеор, одним-двома творами, а все дальше їх існування — то вже повільне згасання.
— Це більш стосується тих, котрі приходять в літературу дозрілими людьми, — зауважив Павлик. — Панну Лесю це хай не турбує, її талант, видно з усього, міцніє рік од року, що, певно, є продуктом упертої праці.
Леся сиділа заслухана в розмову, їй і ніяково було, бо ж говорили про неї, і заразом хотілося слухати й слухати цю спокійну товариську бесіду.
— Говорите ви про мене чимало незаслуженого, — сказала, — та коли вже зайшла об цім річ, скажу: працювати мені таки справді важко. День пишу, а три лежу. Бува, доходить до скреготу зубовного... Проте не писати не можу. Інколи вже й кину, щоб одпочити, та минає день-другий — і настає просто якесь божевілля.
— Тота нам'єтність, Лесю, буває у всякого митця, — завважив Франко.
— Юрба образів не дає мені спати: мучить, як нова недуга, — вела далі Леся. — І тоді приходить демон, лютіший над усі мої недуги, і наказує писати... І я пишу.
Чоловіки засміялися.
— А він не вказує часом, що саме писати? — жартував Павлик.
— Це вже справа сумління.
— Ось вона, Йване, твоя далекоглядність. Леся, бач, має діло із духами, а ти тут цілу теорію розвів о талантах, індивіді...
— Коли й так, — підхопив жарт Іван Якович, — то її дух скрупулятний, незлий.
Щирість і невимушеність розмови викликали Лесю на відвертість. Здавалося, нікуди вона й не виїздила, а зібралися оце в Колодяжному чи в Києві увечері і гомонять собі потихеньку.
— Взагалі ж не писати я не можу, — розповідала. — Коли в мене радість, що буває надто рідко, чи смуток, то враз ніби вогонь загоряється в серці.
— А без цього, Лесю, — Іван Якович поклав на її худеньке плече руку, — і немає справді мистецьких творів. Усе, що написане з холодним серцем, не варте і торби січки... Через те й кричимо на всіх перехрестях, що немає у нас літератури. — Він трохи підвищив тон, видно, це питання хвилювало його давно і неабияк. — Так, нема! Замість неї поки що крики, сварки та нікчемні повісті, в котрих справжнього життя, правди й дотепу — як на пустій видмі колосків. Чи, може, оті немічні віршики про природу, засушену в бібулі, і про почуття, законсервовані в спіритусі, може, їх назовемо літературою? Але гов! Се підпеньки, що ростуть на здрухнілих пнях, плісень, що вкриває гниле багно, але не пахуча, цвітаста мурава...
— Та годі-бо, Йване, — кинув Павлик, вибравши зручну хвилину.
— Коли ж серце розривається, як подивлюся та послухаю наших консерваторів. Ви, Лесю, даруйте мені сей тон. Аби не боліло, то й пощо говорити? Михайлові он не подобається — в нього душа м`яка.
— Ну й дразливий же ти! Інший уже давно порвав би з тобою.
— Про іншого я, може, і не сказав би, а про тебе скажу, бо знаю — витерпиш... З іншим я, може, і говорити не став би.
— Бачте, Ларисо Петрівно, які ми друзі, — звернувся Павлик. — Ради бога, не беріть з нього приклад.
Леся усміхнулася, згадавши, до яких суперечок доходять вони на своїх вечорах, і мовила:
— А ви, прошу вас, не зважайте на мене. Ми з вами одним миром мазані.
— От бачиш! — зрадів Франко. — А ти з своїм примиренням. Хто ж, як не ми самі повинні вчити молодь? Не віддавати ж й барвінським та романчукам? Досить і так уже наплодилося отих, як писав Тарас, моголів. Хіба ж од них ждати народові справжньої літератури? З гнилого дерева не зробиш доброго ціпа... То, кажете, — звернувся до Лесі, — у вас так само бувають суперечки? Об чім же ваші спори?
Леся розповіла про “Плеяду”, про захоплення молоді демократичними ідеями.
Франко і Павлик слухали її, не перебиваючи.
— Добре було б, Ларисо Петрівно, — сказав Павлик, — аби ви шукали в Києві певних людей. Нам треба надійних, особливо в Києві.
— Я певна, що виконаю ваше прохання, — не задумуючись, відповіла Леся. — Мені вельми прикро, що здоров'я ставить мене весь час на од шибі активного громадського життя. Але знайте: коли трапиться яка рискована робота, я буду вашим найпершим і найбезпечнішим помічником.
— Діло не так і в здоровлі, Ларисо Петрівно, — сказав Франк. — А вашу згоду ми приймаємо. Можете не сумніватися — роботи вистачить на всіх. Головне, нам треба налагодити перевезення нелегальної літератури.
— Я готова стати в пригоді.
— От і гаразд. Будете їхати назад — дещо візьмете. Тільки — гов: про нашу умову нікому ні слова. Леся кивнула головою.
— Ну, а щодо ваших поезій мушу сказати, що за останні кілька літ ви зробили помітний крок. — Франко вдарив об коліна руками, і Леся тільки тепер помітила, які в нього витерті штани. — Не будемо зараз вдаватися до аналізу ваших поезій, — вів далі Іван Якович, — але на

читати